5.

Рано вранці Томас виринає із дрімоти, почуваючись не надто добре. Здається, всю ніч він блукав у міражах сновидінь, ніби у лабіринті, що постійно змінював обриси. З вікна віє нічною прохолодою, до кімнати заповзає сіре досвітнє світло. Якийсь час чоловік намагається заснути знову – адже в нього вихідний, але скоро розуміє, що вже зовсім прокинувся. Тож він встає і вдягається.

На ліжку лежить недочитана книжка, але Том вже не відчуває страшенної зацікавленості, що охопила його вчора. Дочитає ввечері. Щось у цій книзі торкнуло його душу – прямо перед тим як він заснув. Але він не може пригадати що саме. Пробігає очима останню прочитану напередодні сторінку – але не знаходить там натяків. Можливо, йому просто щось наснилося.

Скільки б він не вмивався – все одно позіхає. Із люстра на нього дивиться трохи припухле зі сну обличчя. Світло-карі очі, темне шорстке волосся, що любить ставати дибки, але легко піддається гребінцеві і вкладається як Томові потрібно. Досить довгий і тонкий ніс, пряма риска вуст, що майже завжди трохи вперто стиснуті, густі чорні брови, що складаються у майже пряму лінію і глибока зморшка між ними. Шкіра, що легко піддається засмазі. Легкий наліт щетини на підборідді.

Томас голиться, а потім виходить на терасу, хоч іще і зарано для сніданку – його сусіди, мабуть, ще міцно сплять. Але за столом він бачить самотню Іві. Задумливо дивлячись над дахами, вона курить довгу темну сигарету. Це трохи дивує – хоч рак уже і не становить загрози для людського життя, все ж цю архаїчну звичку сповідує не так багато Томових сучасників.

• Привіт. Не заважатиму? – каже Томас, питаючи дозволу сісти за стіл.

Дівчина зводить на нього дивний відсторонений погляд своїх великих очей:

• Доброго ранку. Звісно ні – сідай.

Том сідає навпроти – якнайдалі від сусідки - і дивиться на вулицю внизу, краєчком ока підглядаючи за Алорою.

• Ти палиш? – питає Том, аби щось спитати.

Дівчина знову повертає до нього обличчя. Говорить вона тихо й повільно, голосом нижчим, ніж можна було б сподіватися від цього крихкого, майже прозорого створіння.

• Зазвичай, лише коли ніхто не бачить – рано вранці, чи вночі. Не люблю створювати іншим незручності.

Сказавши це, Іві дивиться на Томаса так, що в того виникає бажання виправдовуватися:

• Ну, мені ти не заважаєш. Колись я і сам бувало курив.
• Більше ні?

Ну й тема для розмови з воскреслою…

• Точно не знаю. Може, варто спробувати?

Коли Іві думає, чи говорить, чи щось робить – завжди виникає враження, що вона робить це із затримкою у секунду чи дві. Ось і зараз, ніби проаналізувавши слова Манна, вона повільно тягнеться до кишені свого сарафану, де в неї, мабуть, сховані сигарети. Але Том її зупиняє:

• Чекай. Маю свої. Я зараз.

Він іде до кімнати, пригадує де поділася так і не розпочата пачка сигарет, що її продав йому безхатько шість днів тому, знаходить і повертається до столу.

• Якось так сталося, що придбав в Бітанзі, але так і не спробував, бо не мав гадки де роздобути відкритий вогонь.

Томас сідає, витягає сигарету, а пачку кладе на стіл.

Іві знову сягає до кишені і простягає Томові запальничку.

Том невміло затягується і випускає дим, гамуючи лоскіт у легенях і бажання закашляти.

• Давно я цього не робив. Здається – цілу вічність.
• То й не варто знову починати. Майже ніхто не любить курців. – голос дівчини звучить трохи більш сумно, ніж мало б бути підчас промовляння цієї нейтральної фрази.

Це прозвучало як «Мене ніхто не любить» - думає Том. А, можливо, йому просто здалося, через те що видовище захололої дівчини у зашморгу все ще стоїть перед його внутрішнім зором.

Поки чоловік згадує як курити, вона дивиться на його пачку сигарет:

• Ембла. Непогані. Але не на мій смак.
• Повна гидота. – кривиться Том. – Ще й назва якась дивна.

Зробивши ще пару затяжок, він затушує недокурену сигарету у попільничці, що її, мабуть, принесла Іві.

• Чому дивна? – як завжди із запізненням подає голос дівчина.

Том піднімає на неї погляд, відчуваючи, як раптом стрибає його пульс.

• Може в Аґарті вона і не дивна. Просто я не знаю цього слова. – закидає він вудку.
• Це не просто слово – це ім’я. – каже Іві і Том, зберігаючи незворушність, відчуває як його хребтом починає струменіти холодний піт.

Іві не поспішаючи затягується, дивиться кудись на хмари і Тома починає дратувати її манера спілкування. Він вже збирається підштовхнути її черговим запитанням, коли дівчина продовжує:

• Це легенда, яка пішла від Багряних. Просто казка. В сорок першому багато хто з них втратив рідних у Пеклі підчас прориву гиді, тож не дивно, що з часом вони її вигадали. Сенс легенди полягає в тому, що десь у глибині Пекла досі живуть люди. Багато хто і правда у це вірить – і цю віру підтримує існування Маркуса Сайто – місцевого бібліотекара. Його знайшли в Пеклі зовсім маленьким і ніхто не знає звідки він там узявся.