2.

Поки Блейк випитує в Маркуса з якої нагоди той вирішив одягнути Честертона у сутану пастора, адже прототип – англійський письменник – ніколи священником не був, а Маркус пояснює, що просто дуже любить детективні оповідання Гілберта Честертона про розслідування пастора Брауна, Томас не бере участі у бесіді, знову поринувши у роздуми. Присутність Блейка становить тепер для нього деяку проблему. Він сподівався залишитися із Маркусом наодинці і дістати від нього деяку інформацію. Тепер же цей план треба було або відкласти, або дочекатися слушного моменту.

Ієрархія Жовто-Зеленого Генсу складалася із Інженерів, Старших Інженерів і Майстрів. Сам Томас до посвячення, хоч і вже отримав перший транш виплат, офіційно перебував за межами будь-якої ієрархії. Кожна наступна сходинка кар’єри означала, крім всього іншого, доступ до спеціальної інформації. Виявилося, що Томас поки що не має доступу навіть до списку імен членів власного Генсу. Не кажучи вже про аналогічні списки інших. Зараз він намагався вирішити, чи варто у наступні вихідні намагатися встановити зв'язок із загадковою Емблою. І перше, що він сподівався зробити для цього – провести пальцем по переліку Багряних і дізнатися чи є хтось із таким іменем у цьому списку.

Аж тут і виникла проста ідея – як не дивно, Маркус, хоч і був знайдений у Пеклі багато років тому – якимось поки невстановленим чином став офіційним членом Генсу Інженерів. Більш того – з якогось дива номінально, як бібліотекар, мав статус Майстра. Можливо, йому просто не знайшли іншої ролі – не могли ж його записати Інженером. Як би там не було – Томас сподівався, що Маркус зможе допомогти йому отримати бажаний список, якщо Томасові вдасться його вмовити. Сумління трохи дошкуляло Маннові – адже виглядало, що він збирався використати довірливість дивакуватого і доброго хлопця. Але він заспокоював себе тим, що список працівників Аґарти не мав би становити аж такої таємниці. До того ж – коли на кін поставлена можливість однієї ночі опинитися у зашморгу, а наступного ранку спокійнісінько вийти до сніданку – така дрібна провина не виглядала такою вже злочинною.

Роздумуючи, Томас несвідомо впирається поглядом у дитячий рожевий ранець на підлозі. Невже ніхто не знає що в ньому? Здається, Блейк щось говорив про книжки. Звісно, це можуть бути і речі, що важливі лише для Маркуса – якісь дитячі малюнки, щоденники, улюблені книжки. Але чи не криється там розгадка дивного дитинства Маркуса до того, як Багряні відшукали його серед заражених, непридатних для виживання просторів? Невже ця проста думка досі не завітала до жодної голови?

• Ще чаю? – Тома вириває з полону думок огрядний андроїд.
• Дякую, Гілберте, мені вже досить. Чи не міг би я попросити тебе про послугу, поки наші друзі зайняти бесідою.
• Звісно, Інженере Манн, все чого забажаєте!
• Я бачу за полицями окремий стіл з іще однією віртусферою. Чи не міг би я нею скористатися, аби трохи ознайомитися із історією і укладом Генсу Багряних?

За хвилину Томас, вибачившись перед співбесідниками, опиняється у об’ємному просторі, що його заповнюють каталоги загальнодоступних даних з сфери його зацікавлення.

Ніби мандруючи птахом у просторі й часі, він бачить, як перед його очима розгортається вражаюче полотно історії Втрачених секторів і зародження бойового братства Багряних.

До страшної події у двадцять четвертому, п’ятому й шостому секторах, Багряного Генсу не існувало. Всі силові функції – поліції, охорони, подолання надзвичайних ситуацій – виконували Чорні. 6 листопада 2341 року – сорок вісім років тому – сталася катастрофа у печерах, що їх відтоді називають Втраченими землями, чи Пеклом. У спробі відбити атаку загинули не тільки тисячі цивільних, але і сотні Чорних. Нарешті було прийняте важке рішення про блокування секторів, незважаючи на те, що немало мешканців і Чорних все ще перебували по інший бік бар’єру і могли бути ще живі.

Томас вперше побачив істот, що тоді нищили все живе на своєму шляху. Найбільше вони нагадували клопів, із якими Манн нещодавно познайомився у симуляторі. Хіба що були суцільно чорні з плямами сірого, ніби виваляні у золі, і трохи дрібніші. Але супроводжували наступ гиді і якісь велетенські створіння – схожі на крабів з будинок розміром, що однак, для нападу використовували не кінцівки із клешнями, а довгі потужні щупальця, вкриті гострими кігтями й зубатими присосками й масивні нарости в передній частині тіла, схожі на тарани античних трієр. Найбільша загадка тих створінь полягала в тому, що то був єдиний випадок, коли люди із ними стикнулися – за всі наступні десятиліття легендарні чудовиська не потрапляли на очі Багряним більше жодного разу.

Як би там не було, катастрофа призвела до створення Генсу Оборони, або Багряних. Як вже знав Томас, її кістяк склали японці й українці, що врятувалися тієї ночі і кілька тисяч нових найманців – професійних воїнів із українських і японських військових кампаній, що мали беззаперечну репутацію найдосвідченіших бійців у світі ще з часів Третьої світової війни.

Наразі Багряні мали дві великих бази, що мали назви Січ та Камакура – обидві вони розташовувалися недалеко від Пекла – і декілька десятків менших укріплених форпостів по всіх печерах Аґарти. В складі Генсу був окремий військово-промисловий комплекс, що базувався в Секторі 22 – біля Камакури. Всі члени Генсу підкорялися надзвичайно суворим правилам уставу, вели аскетичний спосіб життя й проводили час у постійних тренуваннях. Рядові воїни звалися буші. Більш досвідчені звалися козаками. Все військо, що називалося кіш, поділялося на майже тридцять куренів, кожен із яких мав свою бойову історію, легендарних героїв, свої традиції, що не суперечили загальним традиціям Генсу, свою символіку і характерні елементи обладунків, своє головне місце базування в рамках Січі, Камакури чи форпостів. Назви куренів явно походили від назв самурайських кланів древньої Японії. В короткому переліку основних куренів Том побачив імена Тайра, Масакадо, Кійоморі, Мінамото, Ходжьо, Мурамачі, Хосокава, Ямана, Шімадзу, Морі, Міоші, Такеда, Імаґава. На чолі кожного куреня стояв Курінний отаман, або Даймьо. Важливі рішення приймалися радою всіх куренів. У відносно мирні часи спікером Ради й обраним головою Коша був Гетьман. Він же представляв Багряних у Раді Дванадцяти. Підчас загострень ситуації чи організації вилазок в глиб Пекла чи Пустих земель – майже одноосібна влада переходила до Мононофу – військового вождя, що періодично обирався загальним голосуванням всіх Багряних. Тимчасова автократія компенсувалася серйозною відповідальністю, що покладалася на плечі цієї особи. Не було секретом, що багато хто з колишніх Мононофу наклали головою за помилки чи зловживання. Виходило так, що останнє слово у війську все ж таки було за всіма його членами, всіма Багряними. Особисті імена курінних Даймьо, Гетьмана й Мононофу були відсутні в інформативних матеріалах, до яких Манн наразі мав доступ. Найбільш вражаючою відмінністю Багряних від інших Генсів було, вочевидь, особливе ставлення до них кампанії – найманці потрапляли в Аґарту переважно ще молодими людьми, що не встигли створити родин, і більшість з них залишалися внизу назавжди – виключно Багряним після закінчення десятилітнього контракту дозволялося необмежену кількість разів поновлювати контракт і залишатися.