1.

Бібліотека виявилася двоповерховою циліндричною будівлею із пологим конічним дахом, що нагадувала товсту приземкувату башту. В її зовнішньому вигляді, півкруглих та круглих вікнах, що дивилися на світ захопленим поглядом, було щось від казкового будиночка з дитячого малюнку. Маркус стояв на високому табуреті поруч із стійкою бібліотекара і майстерно забивав у стіну довгого гвіздка. Вочевидь, збирався повісити на нього картину із класичним морським пейзажом  у золоченій рамі, що чекала, приставлена до стіни.

Коли Блейк та Манн заходять, над заскленими дверима мелодійно теленькає дзвіночок. В Гатчинсоні, схоже, якась підкреслена любов до імітації деталей, що пасують двадцятому сторіччю.

• Хвилиночку! – гукає Маркус і робить ще кілька точних ударів молотком.

Зістрибнувши з табурета, посміхається:

• Віл! Інженере Манн! Добрий день.

Дивно, що Маркус запам’ятав Томове прізвище. Чоловіки вітаються і Маркус просить ще хвилинку, щоб повісити картину. Повісивши, озирається, чекаючи поради.

• Ліву сторону трохи нижче. – каже Том. – Ось так ідеально.

Маркус, сяючи, зістрибує і приєднується до відвідувачів, щоб подивитися на нове надбання інтер’єру бібліотеки здаля.

• Сьогодні зранку Доктор Моем заніс книжку «Місяць і гріш» і несподівано подарував цю красу! – щастю Маркуса немає меж.
• Дуже гарно! – розділяє його захоплення Блейк.

Том роззирається майже круглою залою першого поверху  - ледь не весь простір заповнюють дерев’яні книжкові полиці, вкриті темним лаком. Крізь вікна ллється яскраве денне світло і зала потопає у променях, що роблять все довкола барвистим від тисяч різнобарвних книжкових корінців. В приміщенні ненав’язливо присутній дивний, але досить приємний терпкий запах старого паперу. Далі, в іншому кінці зали, видніють кілька дверей, що ведуть до суміжних приміщень, відділених перегородками, і широкою дугою вигинаються сходи на другий поверх. То тут то там зеленіють екзотичні кімнатні рослини у горщиках.

• В тебе тут гарно, Маркусе. – каже Томас. – І картина чудово пасує.

Хлопець явно дуже улещений похвалою, розпливається у осяйній посмішці.

• Давайте вип’ємо чаю? – пропонує він. – На другому поверсі, Інженере Манн, в нас є невеликий кафетерій у читацькій залі.
• Просто Том, Маркусе. Добре? – просить Томас.
• Добре, Томе! – легко погоджується хлопець.

Блейк та Том радо погоджуються випити чаю – і слідом за Маркусом піднімаються нагору. Йдучи, Маркус нахиляється кудись за стійку, бере звідти свій дивний рожевий ранець і вішає на плече. Нагорі кладе його на підлогу біля кафетерію. Том відмічає про себе цю дивну поведінку хлопця – схоже, він ніколи не розлучається із дорогоцінним для нього ранцем.

• Честертоне, не могли б ви приготувати чаю нашим гостям? – каже Маркус.

Архаїчне звернення на «ви» ріже Маннові вухо. Минуло не менше півтора століття з тих часів, коли воно вийшло із ужитку майже повсюдно. Том швидко роззирається. На другому поверсі значно більше вільного простору, бо книжкові полиці займають лише протилежну від входу частину приміщення. Крім того тут є кілька затишних місць для читання – невеликі дерев’яні столи і стільці дуже класичного вигляду. Єдиними прикрасами столів слугують підставки для книг і настільні лампи із зеленими абажурами. Столи оточує широке сріблясте коло на підлозі – єдине, що вибивається із імітації інтер’єру чотирьохсотлітньої давнини. Том легко впізнає у ньому віртуальну напівсферу, що є звичним інструментом для зручної роботи з інформацією та перегляду тривимірних відеоматеріалів.

Дошки підлоги загрозливо риплять, і з проходу між полицями поважно виступає чоловік, до якого, вочевидь, звертався щойно Маркус. Честертон має не менше ста дев’яноста сантиметрів зросту, а його кремезна статура та опукле черевце роблять його постать особливо грандіозною. Чоловік має солідне гладко поголене обличчя із подвійним підборіддям і дещо відвислими щоками, за-за круглих скелець допотопних тонких окулярів, насаджених на масивний ніс, поблискують кмітливі оченята, його невеликий рот, здається, побудований так, що з губ просто не здатна зійти доброзичлива посмішка, а круглу голову прикрашають неслухняні кучері, які потроху програють лисині, що намічається. В одній руці Честертон тримає вологу губку, в іншій – невеликий томик. Схоже, він саме був зайнятий прибиранням пилу.

Найбільше дивує довгий чорний одяг чоловіка, застібнутий на довгий ряд дрібних ґудзиків. Томас колись бачив щось подібне, але не може пригадати, тож швидко пірнає в мережу, аби зрозуміти, що перед ним – сутана католицького священника зразка межі дев’ятнадцятого й двадцятого століття.

• Чудовий день, чи не так панове? – каже чоловік, відкладаючи губку і книгу і ґречно поправляючи і без того бездоганний білосніжний комірець.
• Віла ви вже знаєте, а це – новий друг Інженер Томас Манн. – рекомендує Маркус.

Андроїд вклоняється:

• Моє шанування, пане. Надзвичайно потішений знайомством.

Коли чоловік видобуває із кишені срібного годинника на ланцюжку, відкриває кришку, зазирає на циферблат і каже: «Дайте мені три хвилини, Мастере», Томас остаточно переконується, що перед ним – повністю антропоморфний андроїд.

• Ти андроїд, Честертоне? – без страху помилитися питає Манн.