8.

Печерна галерея поручена, складна для пересування, стіни, підлогу й стелю вкривають хаотичні нарости, що раз по раз виникають із мороку несподівано. Томас відчуває, як від довгих безперервних зусиль тіло починає відмовлятися коритися. Пожадливі ковтки повітря не здатні наситити кров достатньою кількістю кисню. Комбінезон як може відводить зайве тепло й вологу  зсередини, але піт все одно заливає очі під клятою маскою. Кілька разів Томас налітає на стіни з усього маху. Обладунки гасіть удари, але все тіло чоловіка струшується, зуби клацають, і нові холодні хвилі адреналіну ганяють шкірою. За спиною він чує безперервні черги розрядів, що розтинають повітря, тріск щелеп і крил чудовиськ. Звуки переслідують його невідступно – дрони синхронно із ним відступають до брами.

Пляшкове горло виникає попереду і Манн на мить зупиняє біг, щоб скласти стек і зісмикнути зі спини заплічника з інструментом. Озирається. Спалахи дронів десь за поворотом – метрів за двадцять від нього. Скоріше – треба проскочити вузьке місце якнайшвидше, інакше рій наздожене. Том падає на коліна, робить кілька глибоких вдихів і пірнає у чорну діру, чимдуж працюючи кінцівками.

• Інженере Манн! Викликає пост 19! Негайно повертайся до брами! Стався прорив гиді у ділянку Пустих земель, де ти перебуваєш! Негайно повертайся! Повторюю! Негайно повертайся! Де ти, приятелю?!

Манн хотів би відповісти, але про це не може зараз йти і мови.

Десять метрів, п'ятнадцять. Том чує позаду удари металу об камінь – масивний Гео продирається крізь кротову нору, зносячи на своєму шляху виступи, що заважають.

Не можу більше. Хоча б десять секунд перепочинку. Хоча б три вдихи на повні груди. Під ребрами пече вогнем від спазму. Спина, ноги, руки – ніби чужі. Ніякої користі – лише ниючий біль.

Нарешті кінець нори. Манн проповзає ще кілька метрів і, впираючись долонею у стіну, підводиться на рівні ноги.

Попереду – непроглядна темрява. Приблизно триста метрів до брами. Може вийти. Має вийти.

Потужний промінь світла вгризається у морок, промацує голі нерівні стіни, якими в шаманському танку скажено стрибають безформні графітно-чорні тіні. Хаос нерівних, кутастих, гострих скельних виступів. Лише трохи далі на стіні щось округле, велике

ЧМИХ-ЧМИХ

Різкі удари в груди і Манн відчуває, як його руки шалено притискає до тулуба.

В темряві попереду спалахують гарні вогники, ніби бузкові світлячки здіймаються в повітря, сполохані несподіваним рухом в їх печері.

• Це вже занадто! – стогне Томас і падає на коліна.

Посеред темного проходу попереду на товстих опорах здіймається масивне грушовидне тіло гідри, що поволі розмотує свої страхітливі щупальця.

«Це гра. Це лише клята гра. Я можу сказати СТОП будь якої миті!»

Томас скошує очі на власну вже занімілу руку і віддає стеку наказ розкластися у робоче положення. Клята палиця миттєво стає вчетверо довша, гатить кінцем у каміння за спиною і вистрибує з руки.

• Ні!!!

Тунель заливає бузкове світло величезного страховиська, що сяє у передчутті поживи і починає рухатися до Тома, розкриваючи страхітливу трикутну прірву пащі. У цьому світлі Том бачить стек і щось іще…

Поруч із ним, біля стіни, зручно вмостившись і склавши ноги по-турецьки сидить, ніби із задоволенням спостерігаючи виставу, Багряний у потужній броні. На його колінах лежить зброя, обличчя закриває непроникне забороло.

• Ну, чого завмер? Закінчуй вже із цією тваринкою! – каже Багряний і дзвінко сміється.

У забутті Том робить різкий рух, стискає у знекровленій долоні стек і випускає максимальний заряд прямо у пащу, що вже готова розчавити його голову.

Вибух. Світло.

• Змінимо ненадовго декорації. – чує Манн приємний, молодий голос.

Важко дихаючи й похапцем роззираючись, Манн приходить до тями й рвучко підводиться. Його тіло більше не стискають тенета, виплюнуті в нього гідрою. Більше того – довкола нього прекрасний сад. Вузькі доріжки, посипані гранітною жорствою, оточують квітучі кущі азалій, камелій і магнолій, відтіняючи сувору красу найрізноманітніших хвойних рослин, що у продуманому безладі розкидані охайно підстриженим моріжком. Між обстрижених кулями різних відтінків зеленого кущів, видніє крихітний ставок. Гладь води обережно порушує прозорий потічок, що із мелодійним плюскотом спадає із зрізаної під кутом бамбукової труби. Тонкий чорнокорий клен, нависаючи над водою, палає яскравим червоним вогнем осіннього листя. Немало різьблених листків, опалих з дерева, повільно кружляють поверхнею. Берегами ставка і посеред нього, ніби маленькі острівці, розташовані великі мальовничі камені, вкриті мохом. За ставком видніє соковито-зелений бамбуковий гай. Ще далі на тлі лілового вечірнього неба бовваніють силуети древніх традиційних японських дахів, затишно підсвічені золотавим світлом паперових ліхтарів над терасою.

Багряний, як і раніше, в незмінній позі людини з амулету, сидить на пласкому камені. Томас піднімає забороло й, вирівнюючи дихання, важко дихає свіжим, насиченим п’янким ароматом квітів, повітрям.

• Ти добре тримався, Томасе.
• Що відбувається? – питає ошелешений чоловік, несвідомо наставляючи на співрозмовника стек.
• Він все одно не вистрелить. Все довкола – ілюзія, не забувай.