частина ІІІ. Бітанга

Не сказати, що Томас був любителем гамірних вечірок, велелюдних натовпів, алкогольних напоїв, хімічних чи сигнальних наркотиків, випадкових сексуальних зав’язків на одну ніч і всього в такому роді. Звісно, він майже нічого не пам’ятав про це. Мабуть, з його пам’яті вичистили всі спогади, що пов’язані із людьми, до яких його могло тягнути. Із близькими людьми. Можливо, свою гіпотетичну дружину він зустрів якраз на якійсь тусовці. Але цього він не пам’ятав. Зате пам’ятав, що в шкільні й студентські роки всілякі розваги, переважно, оминали його. Чи він їх.

Тож натяки на веселий вечір, що їх цілий день час від часу робив Віл – з таким виглядом, ніби можливість, що Том може не схотіти брати в цьому участь, навіть не спадала йому на думку – ці натяки викликали в душі Тома деякий спротив. Але він збирався розібратися що тут відбувається і вирішити що йому робити далі. Знайти внутрішні мотиви залишатися в цьому зовні до нудоти благосному підземеллі – чи вибиратися звідси. А сидячи в чотирьох стінах, він не зміг би цього зробити.

Крім того, Томас зрозумів зі слів Блейка, що перший вечір у Секторі 13 – місцева традиція, яку не заведено порушувати. Виявилося, що Деварайан також їх супроводжуватиме. Прогулявшись пішки до станції, невдовзі вони сіли на швидкісний потяг, що стрімко вирушив на схід. Щоб дістатися до мети, вони мали перетнути п’ять печер, на небесах котрих панувало неприродно мальовниче передвечір’я із епічним заходом сонць і малиново-ліловими нагромадженнями хмар. Томові сказали, що їхатимуть вони ще близько сорока хвилин. Це його не здивувало – загальна площа обжитих печер була більшою за площу історичної Бельгії, а враховуючи «розмазаність» цієї площі у мережі підземних порожнин – відстані тут були вельми істотні.

Деварайан надягнув барвисту традиційну для свого народу сорочку, вкриту складними візерунками, але і ввечері не зрадив своїм окулярам від сонця. Блейк, якого Томас вперше побачив зодягненим у щось, крім потертого комбінезону Генсу, в перші миті вразив Манна своєю несподіваною імпозантністю. На ньому була срібляста сорочка, жилет кольору слонової кістки з низьким овальним вирізом по моді двадцять третього століття і легкий костюм аквамаринового кольору, що візуально робив власника молодшим років на двадцять. В своїх широких світлих штанях і просторій майці кольору індиго з трикутним вирізом, Том почувався поруч із цими франтами сірою мишею.

• Якось аж занадто прекрасна вечірня зоря. Сподіваюся, тут так не кожного вечора? – каже Том, роздивляючись краєвид за вікном. На пагорбах, що стрімко тікають назад, стоять окрашені ліловим світлом з неба ліси.
• Та ні, буває по різному. Але інколи вони, здається, перегинають палицю. – всміхається Рай.

Том киває на далекі високі вежі – тонкі, мов шпилі, що невеликими групами розкидані то там то тут.

• Башти регенерації повітря теж – не наша головна біль?
• Так точно. – каже Віл. – Ними займаються Зелені.
• Рослин не вистачило, щоб підтримувати баланс атмосфери?
• Ну, гадаю, цього можна було досягти – але тоді рослинам не вистачало б вільної площі. Довелося б городити їх у декілька ярусів. Та ще й згадай, що раніше, підчас основного будівництва, тут було набагато більше людей. А в майбутньому сюди опустяться сотні мільйонів…
• Уявляю собі… - Том хитає головою. – Схоже, наші вахти випали на золоту еру Аґарти.
• Саме так, друзяко! Насолоджуйся, поки можеш! За сорок років, якщо потрапимо сюди знову, ці небесні кущі перетворяться на мурашник. Бачив би ти, що там заховане за цим липовим небом! Цілі мегаполіси, вбудовані в стіни печер, що стоять пусткою, поки не прийде час.

Оминаючи пагорби, потяг робить зиґзаґ і на якусь хвилину погляду Томаса відкривається сюрреалістична картина – попереду, високо в небі, він бачить ідеально круглий отвір, схожий на сонце підчас затемнення – обведений сяючим обручом, що, ніби воронка засмоктує ледь помітні темні порошинки, які, ніби світлячки, тьмяно сяють золотими вогниками. За мить він розуміє, що дивиться на тунель, призначений для повітряного транспорту, що, вочевидь, сполучає печеру з котроюсь з сусідніх, або одразу декількома з них. Вони наближаються до непомітної, захованої за оманою штучного неба, стіни.

• Який сектор ми проїхали? – питає він в Деварайана.
• Одразу два. Гатчинсон – наше містечко – розташовано в Уельсі, Сектор 18. Скоро ми покинемо сімнадцятий – його прозвали Гобі.
• Всі сектори мають якісь назви? – чомусь дивується Манн.
• Звісно. Ніхто б не став повторювати «сектор, сектор…» цілими днями.
• Те що я бачу не схоже на Гобі.
• Ну, це все зазвичай умовно. Хто скаже – хто і коли понавигадував ці назви? Мабуть, колись це було неофіційно, але зараз є на всіх вказівниках і у трекерах. Хоча Сибір чимось дійсно схожа на Сибір, а Пекло – на Пекло.
• Де це – Пекло?

Деварайан позирає на Блейка, раптом замовкаючи.

•  Це ті втрачені сектори. Всі звуть їх Пеклом. Хоча Багряні і дехто з Чорних – досі звуть Україна і Ніхон, або Японія.
• Чорт. Дуже сумна історія. Не дивно, що керівництво компанії нагорі заховало всі кінці у воду. Хоча це не виглядає ні чесним, ні законним.
• Що правда, то правда… - каже Блейк, але чомусь не продовжує тему.