8.

• Приїхали. – каже Блейк і зістрибує на тротуар.

Останню ділянку шляху Манн уважно роздивляється види за вікном. Величезні куполи парників залишаються позаду, згодом тане віддалік і промисловий регіон. Простір знов розкривається вільними зеленими зонами, де там і тут розкидані живописні гаї, між яких розкинулися поля, над якими не поспішаючи мандрують тисячі агродронів. Біля скупчень дерев вистачає мальовничих куточків для відпочинку і дозвілля – там можна помітити якісь павільйони, автентичного вигляду дахи бунгало, то там то тут видніють крихітні фігурки людей, чи андроїдів з білими, позбавленими рис, обличчями. А попереду видніє містечко, що, приліпившись до стіни печери, каскадами вибирається все вище і вище нагору. Нарешті, автобус зупиняється поруч із ним, і більшість пасажирів – одягнутих в жовто-зелене – слідом за Блейком і Манном покидають салон.

Поспішаючи за швидкохідним супутником, Томас каже:

• Слухай. Знаєш чого я не розумію? Ми проїхали… скільки? Кілометрів із двадцять – і ніде я не бачив відкритої води. Ні струмочка, ні ставка – звісно, може раніше я й не звернув би на це уваги, вивчаючи інформацію про Аґарту. Але зараз це впадає в око.
• Любиш плавати? В нас є чудові басейни. В симуляціях, якщо хочеш, створюється повне враження, ніби ти на березі справжнього океану – прибій, чайки, солона вода, дівчата в бікіні, пекуче сонечко і мохіто з трубочкою. Ось дочекайся вихідного – покажу.
• Я не про це…
• Та зрозумів я. Ну… вода – цінний ресурс. В Зеленому Генсі є великий загін, що працює над її циркуляцією і повторним використанням. Все в рециклі. Лише безповоротні втрати води, мабуть, поповнюються з поверхні. Чому? А біс його знає – це не моя робота. Мабуть, також через коштовність транспортування. Для тебе головне – ніхто не вимкне душ, поки ти не змив піни з голови, і попити в тебе буде завжди. За решту особисто я не хвилююся. Уяви собі тільки – яка це складна система, всі ці біоценози, екосистеми. Хай за це болить голова в Дубових Листочків – Зеленого Генсу. Це все проектувалося сотні років тому розумними людьми і ще розумнішим штучним інтелектом – тож, нам залишається прийняти як даність те, що маємо. Працює – і хай собі працює.
• Віле, наскільки я розумію, в нашому Генсі – люди, що займаються енергогенерацією, транспортуванням енергії, зв'язком і передачею даних, дата-центрами, ремонтом техніки, пристроїв і роботів…
• Ні, будівництво і ремонт техніки і роботів – Коричневі, промислово-виробничий Генс. Ми ремонтуємо тільки те, що стосується всього, що ти перелічив. Переважно міняємо зламані блоки новенькими.
• Добре. Що ще?

Блейк весело сміється і сильно хлопає Тома по спині.

• Те з чого всі починають, друже. І багато хто на цьому і закінчують. Бригада Капітального Ремонту. Цього не оминути, друзяко. Це, так би мовити, місце, де всі проходять бойове хрещення – інколи, я тобі скажу, в прямому сенсі – і відточують навички. З часом отримаєш свою ділянку, а там, дивись – з огляду на твоє резюме – за пару років зможеш розслабитися у кріслі з білим комірцем на шиї. Бачиш он – хлопці і дівчата. Ніби по кольорам наші – але не в комбінезонах. Штани, сорочки – ото вони і є. Нудотина. Як вони живуть без пригод? Не розумію. Аналітичний загін. Вееее…

Віл натуралістично вдає нудоту.

• Добре. Давай так. Зараз заскочимо на кілька хвилин до керівництва – але довго промивати тобі мізки я їм не дозволю. Потім покажу тобі твоє лігво, а потім ідемо на екскурсію. Бо досі ти ще нічого не бачив!

Віл допитливо позирає на Тома.

• Звісно, якщо голова досі тріщить, можеш просто завалитися і проспати решту дня…
• Ні, ні! – здіймає руки в заперечені Томас. – Я вже в нормі.
• От і чудово. Хапай скутер і погнали нагору.

Скутери – що як і решта транспорту дрейфують низько над поверхнею на щільному полі, видають низьке мелодійне вурчання і містечко швидко наближається. Том та Віл проминають великі складські приміщення з під’їзними шляхами, естакадами та припаркованим наземним і повітряним вантажним транспортом. Далі йдуть якісь іще технологічні будівлі, там і тут розбавлені затишними парками і скверами. Невдовзі довкола виростають житлові будівлі – переважно двоповерхові, витримані у стилі Старої Європи. Тут панують теплі кольори, масивні стіни, обплетені уквітчаним живоплотом чи плющем, і арочні вікна нагадують Середземномор’я з історичних фільмів. Де-не-де у вузьких провулках чи в зелених зонах трапляються люди в формених кольорах або й у повсякденному вільному одязі. Вулиця, вигинаючись серпантином, вибирається все вище схилом – до верхнього міста, де знову видніють великі будівлі, вочевидь, адміністративного та громадського призначення. Дорогою Томасові здається, що на цих затишних вуличках вистачає незайнятих, не обжитих будинків. Але чим далі вгору, тим таких стає все менше.

• Ці люди – в них що, вихідний? – питає Том, киваючи в бік чергової групи людей у вільному дрескоді. На цей раз це чотири жінки, що спілкуються за столиком перед малесеньким кафе на розі вулиць.
• Так, звісно. Зміни розподілені таким чином, щоб завжди вистачало робочих рук і голів, а хтось спокійно відпочивав, їздив в гості до друзів, валявся в ліжку з коханими, грав у баскетбол, абощо. Я б підкотив до блондинки! – додає Віл, озираючись на панянок біля кафе. – Ти як? Скоро здихаємося Ґарднера і можемо познайомитися. Ота руденька теж вільна – зазирни в її акаунт. Але блондинка – моя!