7.

У невеличкому вагоні зайнята хіба що четвертина місць. Чоловіки і жінки у різнобарвних комбінезонах стиха спілкуються між собою чи щось роздивляються у вікні, чи сидять із застиглим обличчям, продивляючись інформацію, спроеційовану просто на сітківки очей смартлетами. Вільного місця повно, але Блейк, роззирнувшись, вітає помахом руки темношкірого молодика у дальньому кутку і крокує до нього, разом із Томом вмощуючись навпроти.

Поки Віл весело балагурить із знайомцем, представляє йому новачка, Том здивовано роздивляється хлопця навпроти. Дивуватися є чому. Молодик має довге хвилясте волосся, що майже досягає плечей, гладеньку шкіру кольору кави з молоком, міцні білосніжні зуби і вродливе обличчя. Природа надала йому високе, чудово побудоване тіло. Ось тільки його очі… Широко розкриті, наївні, ніби в маленького хлопчика…

На шиї хлопець має дивне саморобне намисто з крихітних біло-брунатних мушель, а в руках він тримає… паперову книгу, згорнуту при наближенні Віла й Тома і перегорнуту обкладинкою донизу так, щоб ніхто не роздивився автора чи назву. А ще – хлопець вдягнений у картату вовняну сорочку у синю клітинку і в чорні джинси, підперезані тонким паском. На лаві поруч із хлопцем лежить пухлий дитячий ранець. І цей ранець – вочевидь дуже старий, латаний, вкритий плямами, що не піддаються пранню, дівочого рожевого кольору із зображенням кольорового поні, оточеного квітами – надто не схожий на будь-що, що Том сподівався побачити в Аґарті.

• Томе, познайомся – це наш Маркус!
• Моє шанування. - каже Том і, підвівшись, вклоняється.

Але дивак простягає руку для рукостискання і Том, трохи здивовано, тисне на диво тендітну долоню Маркуса.

• Маркус добрий хлопець, живе у нашому Генсі. Всі його дуже люблять і нікому не дозволяється його ображати! Так Маркусе?
• Так. Нікому не можна мене ображати… - тихо каже Маркус і позирає з під лоба на Тома, ніби боязко перевіряючи, чи той добре зрозумів щойно озвучене правило і чи погоджується із ним.

Томас киває. Хлопець явно відстає у розвитку. Все це дуже дивно. Як він потрапив до Аґарти? Чому його не повернули нагору, якщо відхилення у розвитку спіткали його вже тут? Невже такі випадки не передбачені інструкціями корпорації? Чи був він колись членом одного з Генсів, а чи може… народився тут?

Це припущення, що природно спадало на думку при спогляданні дивака, тим не менш суперечило всьому, що Томас пам’ятав про Аґарту. Чоловіки й жінки тут, внизу, мали право закохуватися, займатися сексом, створювати стабільні пари чи трійки, одружуватися навіть – але не мали права народжувати дітей. Пояснювали, що це значно ускладнило б процеси внизу – через необхідність створення окремої ресурсоємкої інфраструктури з виховання дітей, лікування дитячих захворювань, початкової освіти, великої вірогідності збільшення кількості нещасних випадків, травм, смертей, внесення дестабілізуючого психологічного фактору у психіку батьків, що мали б опікуватися дітьми, переживати пов’язані із батьківством емоції, що відволікало б значний людський ресурс від безпосередньої роботи. І не в останню чергу – через підвищений рівень радіації тут, внизу, що становив загрозу розвиткові плоду й зростанню дитини. Виникали також чисто юридичні питання щодо громадянства і правового статусу дітей, що теоретично могли б бути народжені тут , в Аґарті. А також треба було враховувати, що кожен новий аґартець потенційно займав місце на Ковчезі. А це викликало б надто великий спротив в акціонерів кампанії – майбутніх власників щасливих квитків.  При цьому, корпорація не ставила умову тимчасової стерилізації працівників, тож, зрозуміло, випадки вагітності і бажання залишити дитину були невідворотні. Просто в такому разі і майбутня мати і майбутній батько негайно втрачали контракт і поверталися нагору.

Том ще раз подивився на Маркуса, що саме робив спроби заховати книжку у всій дитячий ранець так, щоб люди навпроти так і не роздивилися яка саме це книжка. Припущення, що він народився внизу, яким би неймовірним воно не було, все ще виглядало найбільш правдоподібним.

• Маркусе, - каже Віл. – Я, до речі, тебе шукав. В мене є для тебе невеликий подарунок!

Маркус саме закриває ранець і по словах Віла піднімає на нього дитячий зацікавлений погляд. Його насуплене обличчя відвідує несмілива посмішка.

• Чекай, чекай. Десь тут було…

Блейк неприродно довго порпається у своїх численних кишенях, витягаючи то якісь зіжмакані папірці, то жмути дроту, то якісь пластикові картки та жетони, то мікророз’єми, то ще невідомо що, уважно роздивляється чергову порцію непотребу, вдавано роздратовано хитає головою, ховає назад. Бурмоче щось собі під ніс… Весь цей час Маркус дивиться на руки Блейка з усе більшим нетерпінням і все ширшою посмішкою. Він стає цілковито схожий на хлопчика років десяти, якому ось-ось подарують квиток на ярмарковий атракціон чи смартлет нової моделі.

• Та ось же вона! – нарешті вигукує Блейк і витягає з кишені на стегні невеликий томик у тертій чорній палітурці із тисненими літерами, надрукованими побляклим золотом. – Тримай! Справжня англійська, до того ж архаїчна, і одночасно – переклад на лінгву. Не повіриш хто це написав!

Вся ця вистава з пошуками досить масивного предмету, що, мабуть, відчутно відтягував кишеню Віла не перший день, звісно була наскрізь фальшивою, але чоловік-хлопчик, очевидно, не відчув жодної неприродності в діях приятеля, і з азартом вихопив з його рук книжку, розгорнув і з насолодою втягнув прілий запах пожовклих паперових сторінок.

• Вільям Блейк… - сяючи роздивляється подарунок Маркус. – «Пісні невинності і досвіду»
• Ага. Віршики. Минулої неділі довелося поставити на кін сорок койнів, щоб виграти в одного Чорного цю штуку! Але коли я побачив її в нього, одразу подумав про тебе,  а коли ще й побачив ім’я автора – стало ясно, що треба ризикувати. Бо це – нагода, якої більше не дочекаєшся.
• Дякую! – радісно вигукує Маркус і підхоплюється, щоб обійняти Блейка.