6.

Досі Манн та Блейк не зустріли жодної живої душі, якщо не рахувати птахів, що перекликалися у кронах дерев та незвично крупних комах, що діловито снували у своїх справах. Перейшовши дорогу, та опинившись на оглядовому майданчику над каньйоном, Том вперше побачив людей. Внизу, на глибині метрів сімдесяти, вони рухалися у карах чи пішки, поодинці чи невеликими групами, одягнені у різнобарвні формені комбінезони. В повітрі промайнув маленький флабель, а звідкілясь здаля наближався коротенький, складений із маленьких вагонів потяг монорельсу, прямуючи до перону невеликої станції внизу. Обривисті стіни каньйону там і тут прикрашали ряди вікон, вочевидь, вирізьблених у кам’яних стінах приміщень. Дно каньйону також вкривав ліс. Серед крон виднілися дахи якихось споруд, втім, не сказати, що їх було багато.

Впадало в око, що на такий величезний простір людей також було не густо.

• Дім, рідний дім. – посміхнувся Блейк, дружньо хлопаючи Тома по плечі. – хоча ти мешкатимеш не прямо тут – Генс Інженерів отаборився далі, в третьому секторі.
• Слухай. А скільки всього людей в Аґарті? – питає Том, задумливо виловлюючи очима поодинокі фігурки внизу.
• Людей? – перепитує Блейк і чомусь іронічно всміхається. – Ну, по-різному кажуть. Хтось додається, а чиясь вахта сплаває. В кожному Генсі різна кількість, але жоден не перевищує тисячу осіб. Я так думаю, загалом можна нарахувати сім, або дев’ять тисяч людей. Може, одинадцять. Дивлячись, звісно, як рахувати…

Слова Блейка, здається, знову містять якийсь таємничий натяк, але Том відчуває, що більше з нього зараз він не витягне. Просто робить зарубку у пам’яті. Дивно, що його наставник не знає точної чисельності працівників в Аґарті.

• Я гадав, тут більше. Принаймні, тисяч десять…
• А навіщо? Печери здатні прокормити й мільйони, але поки що в більшому штаті, мабуть, немає потреби. На будівництві, в обслузі – переважно працюють машини.

Поки Блейк говорить, недалеко від оглядового майданчика пролітає довгий чорний флабель. На борту срібною фарбою нанесено логотип одного з Генсів -  сталева рукавичка середньовічного латника, стиснена у кулак. В салоні Том встигає помітити зо два десятки важко екіпірованих і озброєних військових. Всі їх обладунки забарвлені у чорний колір.

• Хто це? – трохи здивовано питає Манн.
• А… це Чорні. Військові, як бачиш. Плюс цей Генс виконує, коли треба, поліцейську функцію. Є ще Пурпурові. В них на лого спис та меч. Японський такий. Оцих ми майже не бачимо, бо вони трохи зайняті… Гадаю, з усіх Генсів ці два найчисленніші. Складаються переважно з японців і українців. Не знаю точно чому так. Але після Третьої Світової, сам розумієш… - репутація, мабуть. Гадаю, Аґарта підписала контракти з їх військовими компаніями. Ці хлопці не надто балакучі, тож…
• Таке враження, ніби ви тут із кимось воюєте! – здивовано каже Томас, вимогливо дивлячись на співрозмовника.

Блейк відводить погляд і чомусь позирає кудись вдалину – в той бік, куди вирушили Чорні.

• Ну, можна і так сказати. Після стажування і Посвячення тобі все розкажуть, а поки що – вибач – інструкція не рекомендує.
• Яке ще посвячення?

Блейк всміхається Томові і знов відчутно хлопає по плечі.

• Пройдеш стажування – до речі, термін у всіх індивідуальний – а тоді вже зміниш свій сірий комбінезончик на жовто-зелений, отримаєш стек і станеш членом Генсу. Це і є Посвячення. Чиста формальність, яка зазвичай закінчується веселою вечіркою! Але про це згодом. Ну… добре. Ходімо. Тут недалеко ліфт – спустимось і сядемо на потяг. На третю нас чекають в Генсі.