5.

Вийшовши з кімнати з кріслом, Манн опинився в просторому коридорі, стіни якого були декоровані плинними еліпсами і колами, що повільно дрейфували поверхнею. Нікого крім нього і Блейка тут не було. Старий, як виявилося, ходив навдивовижу швидко. Згодом Том мав нагоду переконуватися у цьому раз за разом, ледь встигаючи наздоганяти міцного стариганя. За словом Блейк також у кишеню не ліз. Коли вже починав говорити – міг не зупинятися і годину і дві.

• Давай так, Томе. Можна, звісно, вирушити одразу в бік твоїх апартаментів для початку. Але, гадаю, краще трошки прогулятися пішки – розімнешся, роздивишся. Ми тут багато чого вже досягли. А трохи згодом сядемо на потяг і під’їдемо куди треба.
• Потяг?

Блейк зі старту набрав швидкість, крокуючи коридорами, і Томасу довелося наддати ходи.

• А як ти гадав? Та в нас тут, щоб ти знав, і дирижаблі літають – місця вистачає! Скоро покажу Каньйон – щоб ти приблизно уявляв. Велосипедами тут не наїздишся! Є потяги, рейсові автобуси, вантажівки, невеликі кари і флабелі – але здебільшого останні для роботи. У вільний час – ласкаво просимо до громадського транспорту. Проїзд, до речі, безкоштовний. Як і все решта, в принципі. – Блейк весело сміється, підморгуючи оком, від чого обличчям розбігається мереживо тонких глибоких зморшок. – крім деяких заборонених речовин, предметів і послуг. Але і тут не переймайся – поки відкрию тобі кредит, а там допетраєш що тут і до чого.

Блейк раптом розвертається, штовхає традиційні двері, чоловіки збігають сходами. Наступні двері ледь встигають уникнути зіткнення з рішучим стариганем, відлетівши вбік автоматично.

Наступної миті яскраве сонце примушує Тома примружитися і він опиняється у лісі. Тріпочуть листям молоді осики й клени, а далі, над їх кронами, зеленою стіною височіють високі сосни.

Блейк підходить до завмерлого попутника й обережно хлопає по плечі.

• А? Скажи, краса? Я ж кажу – ми добре попрацювали. Триста років зусиль не пішли намарно.
• З…звідки тут сонце?
• Майже як справжнє, егеж?
• Тобто…
• Друже, ти зараз під землею. Ти що не зрозумів? Ясно, що сонце не справжнє! Але різниця не суттєва. Зате оце! Ммммм. Справжнісіньке!

Блейк швидко крокує до товстого клену і видлубує з кори грудочку застиглого янтарного соку.

• На, понюхай! Нагорі такого вже майже немає.

Томас розгублено бере грудочку й розминає у пальцях, нюхає.

• Ти давно тут, Блейку?
• Можеш звати Вілом. Вісім років. Ще два роки тут потупцюю, та й на волю. – в його голосі немає особливої радості з приводу гіпотетичного закінчення вахти. Скоріше навпаки.
• Вісім… ти сказав триста років?
• Так. Загалом десь так. Над Аґартою працюють майже три століття.
• І я теж пробуду тут десять років…
• Ну, так. – Блейк сміється. – А потім поїдеш нагору і відчуєш різницю. Ти вдихни глибше! Чуєш, яке тут повітря! Я то вже давно звик, а от твій організм має відчути різницю, навіть якщо пам'ять тобі трохи теє. Пробудеш, пробудеш… але спершу спробуєш звільнитися або втекти! – Блейк сміється, а Том дивиться на нього майже ображено.
• Та не переймайся! Ніби я не бачу що в тебе на лобі написано. Та всі хочуть втекти попервах. Це нормально! Хочеш, я тобі навіть покажу де ліфти – тільки ти туди не потрапиш. Це тобі не в готельний ресторан ліфтом скататися. Навіть не уявляєш скільки коштує кожен спуск і підйом. І, кажуть, триває це кілька діб. Довга мандрівка з пересадками. А ти як гадав? Ліфтами Генс Транспортників заправляє, правда, окремий загін. Або департамент, якщо тобі так зручніше.
• Генс?
• Ну ти чого, брате! Невже вони перестаралися з очисткою пам’яті? Про Аґарту ти мав би щось пам’ятати! Або ж ти неуважно читав брошури? Або… А! Ого! Я зрозумів! Ти мене перевіряєш! Хочеш подивитися чи всі злочинці дують в одну дудку! Генс – напрямок роботи, гільдія. Закрита структура з окремими функціями, правилами і статутом. Всім керує Рада Дванадцяти – ну, це тому що Гансів всього дванадцять. Ну, насправді, в Раді більше людей. В нас тут, як не подивись, демократія, але така, знаєш, ніби військова демократія.
• Нічого я не перевіряю. – трохи насуплено каже Том. – Просто я трохи… - він обертається довкола себе й вказує на ліс і блакитне небо із легкими хмарками.
• Розумію. – серйозно каже Блейк. – Добре, ходімо. Приходь до тями, розпитуй. Скоро зрозумієш, що люди тобі не вороги і все, що тобі потрібно знати – знатимеш. Ніхто нічого не приховає. Але… я тут ніби не перший день, а в чужі справи ніколи не ліз – тож і знаю те, що потрібно для роботи і – хєхє – плідного вільного часу. Генси – дуже закриті структури і ревно бережуть свою інформацію від сторонніх. Хоч і  Gens una sumus.
• Що це? Латина?
• Егеж. «Ми – одне плем’я». І це правильний девіз. Бо люди мають бути разом. Вони не мають права ворогувати, якщо бажають вижити. Проблем, з якими треба спільно розбиратися, тут вистачає…
• Наприклад? – скоріше для порядку питає Томас, роздивляючись навкруги і поспішаючи за Блейком лісовою стежкою.
• А, не думай про це поки що! З часом все побачиш, але спершу облаштовуйся, звикай, проходь стажування!