3.

    -    Ти мене чуєш?

Чоловік відчув ниючу біль у голові і м’яку поверхню, що надавала тілу напівлежачого положення.

• Агов, друже. Ти мене чуєш? Час прокидатися.

Голос був доброзичливий і трохи нудьгуючий, ніби в людини, що трохи втомилася повторювати одне і те саме. Чоловічий голос. Низький і здобрений звуками ледь утрудненого дихання, як у людини, що страждає на захворювання чи людини поважного віку.

Чоловік розплющив очі і поворухнувся.

• Алілуя! – почулося звідкілясь згори. – Вітаю, друже. Розумію, в тебе з хвилини на хвилину виникне немало запитань, до того в тебе трохи болить голова і дуже хочеться пити. Але не поспішай, і дуже скоро все стане зрозуміло і тоді ти поп’єш і зможеш прогулятися.

Чоловік поворушив сухим язиком у роті. Пити хотілося дуже сильно.

Він сидів у великому зручному кріслі. Руки, ноги, й поясницю фіксували надійні ремені.

Чоловік смикнувся і почав швидко роззиратися, від чого в голові ніби вибухнула світло-шумова граната.

• Дідько! Чорт! Що за нахрін?!
• Легше, друже! Легше!
• Якого біса?! Де я?! Негайно відпустіть мене!
• Та не питання! – легко, навіть з хриплим смішком погоджується невидимий співбесідник. – Тільки давай переконаємося, що ти не заподієш собі чи іншим шкоди. Це не займе багато часу.

Чоловік починає пручатися з усієї сили, однак відчуває, що сили в нього, виявляється, не так і багато. Здається, вони щось зробили з його тілом!

• Гей ти!  - рикає прикутий чоловік і цього разу обережніше крутить головою. – Де ти є? Прийди і покажися!

Кімната абсолютно порожня, досить велика. Стіни майже білого кольору – з ледь помітним блакитним відтінком. Погляду немає за що зачепитися. Матеріал стін, підлоги і стелі матовий, гладенький. З чого вони зроблені звідси не визначиш. Якщо в кімнаті і є щось, окрім клятого крісла – воно може перебувати тільки за спиною чоловіка, куди він не здатен зазирнути через високий і широкий підголівник.

• Друже, дай мені всього хвилинку. Ти маєш відповісти всього на одне запитання – і тобі все стане ясно.
• Та пішов ти, друже! – гнівно вигукує чоловік. – Не буду я ні на що відповідати. Відпусти негайно!
• Слухай. – трохи сумно каже голос невідомого. – Давай так. Протокол є протокол. Не я його вигадав ,не мені й міняти. Я б тебе розпеленав із радістю – ти вже мені повір. І я це зроблю за кілька хвилин. Але спершу – всього одне запитання…

Чоловік скрегоче зубами, безцільно роззирається – не видно ні динаміків, ні камер, ні навіть освітлювальних приладів – стеля просто видає приємне світло всією своєю площею, розмиваючи тіні на підлозі до ледь помітної плями без контурів.

• А, курва! Яке ще запитання?
• Як тебе звуть? – миттєво, чітко питає голос.

Чоловік хмикає, зверхньо дивиться кудись вгору, звідки лунає голос.

• Може тобі ще пароль до банківського… -  його голос раптом уривається ледь не на пів-слові.
• Просте питання, чоловіче. Ось мене, до прикладу, звуть Вільям. А тебе як звуть?

Чоловік довго не відповідає, напружуючи м’язи обличчя так, що вони складаються у болісну гримасу. Тоді починає зацьковано озиратися, ніби десь на стінах може бути написана підказка.

• Що ви зі мною зробили, суки?! – каже чоловік майже спокійним голосом, від якого у невидимого Вільяма, мабуть, дрижаки пробігають спиною.
• Слухай, друже. Давай без паніки. Колись і я сидів там, де й ти зараз. І готовий був придушити голими руками розумника, що щось там мене питав. Ти головне дихай. І спробуй пригадати. Як тебе звуть? Назви ім’я.

Рот чоловіка трохи відкривається, губи ворушаться, але не видають жодного звуку. Він облизує сухі губи.

• Назви ім’я. – знову каже голос.
• Я не пам’ятаю! – раптом волає прикутий щодуху. – Не пам’ятаю, ясно?!
• Чудово. – каже Вільям весело.
• Ти що, хворий?!
• Чекай. Подихай трохи. Я йду до тебе.

Голос змовкає, а чоловік знову щодуху напружує руки, намагаючись послабити пута. Він має звільнити хоча б одну руку, аби вчепитися виродку в горло. Але спроби безуспішні. А потім прямо перед ним відчиняються двері.