частина ІІ. Шамбала

Останні дні травня. Том ще застав час, коли ці дні можна було назвати весною. Зараз стояла шалена спека, трава на схилах, не встигнувши підрости, вже вигоріла і пожовкла. Повітря було гарячим, шорстким і мало присмак горілого смітника. На півдні вже лютували щорічні пожежі. Агрокомплекс не встигав пристосуватися до швидких змін клімату. Якісь шалено дорогі програми – напівдержавні, напівкорпоративні – не встигаючи оговтатися від майже цілковитої загибелі пшениці, кидалися засівати поля кукурудзою. З тією щось траплялося – і ось все частіше можна було побачити (і понюхати) безкраї площі, вкриті чорними рослинами, що їх поїдав черговий різновид гнилі чи грибка. Корпорації кидалися висаджувати батат, маніоку, щось іще – знову якісь негаразди. Міграція з екваторіальних територій давно відбулася. Ті хто досі виживав у тому пеклі мали на це надважливі резони. Здебільшого кримінальні чи фінансові – що в тих краях було майже тотожними речами. Чисельність людей на Землі становила близько чотирьох з половиною мільярдів осіб. На Марсі перебивалися з хліба на воду ще зо два десятки мільйонів. На Венері – не більше двадцяти тисяч у кількох містах, що плавали у верхніх шарах атмосфери. Пояс астероїдів – десь двісті сімдесят тисяч. Причому їх долі мало хто позаздрив би.

А на поверхні Землі життя на очах згасало.

Ось чому Томас Карвер, дихаючи прохолодним кондиціонованим повітрям, наближався в великому лискучому флабелі, борт якого прикрашав логотип із засніженими гірськими піками, до головного офісу корпорації Аґарта.