- Невдовзі ти помреш, якщо не згодишся прийняти мою допомогу. – Промовив дивний попутник.
Голос його був навдивовижу тихий, тонкий, молодий – зовсім не пасував до загрозливої постаті, з якої виходив. Радше, це була не мова, а шепіт. Говорячи, попутник не повернув голови, не поглянув на Тома, ніби звертався не до нього.
Том обережно відвів очі, аби поглянути на смартлет. Той безгучно видавав порції загрозливих попереджень про отруєння. Часу вдивлятися, а головне, ресурсу зрозуміти подробиці не було, але виглядало все не дуже добре.
Том знову подивився на попутника. Той крокував, як і раніше. Не розвіявся. Навдивовижу стійка й правдоподібна галюцинація. Тіло Тома стікало холодним потом, що під маскою заливав очі. Накочували все більш відчутні хвилі нудоти.
«Спроможна?» - Том внутрішньо гірко усміхнувся. Ну звісно, якщо вже хтось ввижається, було б дивно, якби це не була жінка. В ході постаті, хоч і схованої у просторі шати, в її голосі тепер йому з усією очевидністю були помітні жіночні риси.
Постать відповіла не одразу, ніби щось зважуючи.
Том спробував засміятися, від чого відчув різкий спазм у шлунку. Слини стало так багато, що він ледве встигав ковтати. Але за хвилину він опанував себе, все ще внутрішньо сміючись злим сміхом.
Том раптово зупинився, ніби налетівши на незриму перепону. Піт заструменів вздовж хребта потоком.
/Нічого дивного. Вона просто плід моєї уяви, галюцинація. Звісно, вона знає мої думки/.
Постать спокійно стояла за кілька кроків від нього і спокійно чекала.
Повіки Тома закрилися і, м’яко падаючи на білі подушки грибів, він вже спав.