7.

Поки Том втамував голод, сидячи прямо на м’якому маті спорангій, повернувся дрон. Попереду все було спокійно. Про всяк випадок, Том таки вдягнув рукавиці та маску, а тоді широким кроком попростував вперед казковим білим покриттям, що пружно вгиналося під його вагою, викидаючи хмаринки пилку. Суворо кажучи, склад не містився в одному приміщенні – це була ціла галерея приміщень, частина з яких розміщувалися одне за одним, частина були розташовані за високими арками, що відкривалися вліво та вправо. Високу стелю підпирали нескінченні ряди монументальних колон. Підлогу вкривали білі гриби, що святково сяяли навіть у не надто яскравому освітленні велетенських кулеподібних світильників, що звисали зі стелі. Том помітив, що тих, які вийшли з ладу, стало набагато більше з його останньої подорожі в ці краї. Але все одно, було гарно. Чиста білизна поглинала й ховала під собою потворні свідоцтва розпаду та руйнування, розливалася підлогою, перетворила нижні полиці стелажів майже на витвори мистецтва, морозяними візерунками піднімалася вгору, все вище й вище до горішніх полиць, до верхівок колон, що тепер були, ніби, вкриті вигадливим різьбленням. Під білосніжною ковдрою відразні завали перетворилися на засніжені пагорби, між яких повільно пропливали, мов привиди, мінливі хмари срібного пилу спор. Том помітив, що всміхається. Вже давно йому не було так гарно й спокійно. Здавалося, все погане, сумне й страшне залишилося позаду. Він нарешті прийшов у чарівну країну, що обіцяла відповіді на всі його питання, гармонію та затишок. Здавалося, за черговим поворотом шляху, за черговою аркою, що сяяла білим світлом, він побачить, що зовсім не гриби вкривають поверхню під ногами – це поле квітучих ромашок, що погойдуються в такт подмухам теплого вітерцю, кивають голівками, вітаючи втомленого мандрівника. А там, віддалік, стоїть маленький дерев’яний дім із терасою. На терасі два крісла з лози, на одному з яких хтось недбало покинув теплий вовняний плед-ліжник. Віконце зве до себе затишним теплим світлом, із димаря піднімається білий прозорий дим, на великому клені поруч висить гойдалка. Вона качається так, ніби хтось маленький щойно зіскочив на землю, щоб прудко побігти до хати, покликати. Том крокує далі, відчуваючи, як шалено гупає в грудях серце, як маленькі голочки поколюють його раптово спітніле чоло й долоні. Йому не вистачає повітря, тож він зриває і відкидає на груди маску. Його зіниці розширюються, кров стугонить у вухах. Він сміється на повний голос, бо вже знає, що буде далі.

І вона виходить на ганок, витираючи вологі руки об рушник, вдивляється в його високу худорляву фігуру. Її очі спалахують від упізнавання, вона затискає долонями вуста, завмирає у нестямі, тоді повільно спускається сходами і крокує до нього, тоді кидає рушник прямо на землю і біжить. Біжить до нього, розкриваючи обійми, сміючись, плачучи… А в цей час хлопчина з солом’яним волоссям сторожко виходить на терасу з хати, спідлоба дивиться, недовірливо мружить волошково-блакитні, в батька, очі.

Вона вже зовсім поруч. Він бачить кожне пасмо її темного волосся, рум’янець, що заливає гладенькі щічки та довгу шию, коливання пружних грудей під сорочкою, світло, що сяє в коханих зелено-брунатних очах…

Том відчув, як сили полишили його тіло. Коліна його підігнулися і він впав навпочіпки. Якийсь гучний звук не давав спокою, тривожно пищав без угаву, не давав зосередитися. Том ошелешено роззирнувся довкола. Не міг зрозуміти як далеко відійшов від шлюзу. Його оточували білосніжні схили пагорбів-завалів, з яких стирчали потрощені залишки стелажів, поруч навіки завмер наполовину проковтнутий грибами складський навантажувач – величезний, як і все й цьому світі, з колесами зростом із Тома.

Чоловік нарешті зрозумів, звідки іде звук, що дратує його вуха. Похапцем відсунув кришку смарту, одягнутого поверх рукава комбінезону.

ЗАГРОЗА! ОТРУЄННЯ АГРЕСИВНИМИ БІОЛОГІЧНИМИ СПОЛУКАМИ!

Тіло Тома почало тремтіти. За мить його вже била шалена пропасниця. Він повалився на спину, відчуваючи, як холод сковує його кінцівки, робить нечутливими пальці рук, повільно, але невідворотно просувається вглиб його тіла, до серця, що б’ється, наче пташка у клітці. На його шоки, вуста, прямо на роговиці розчахнутих очей невагомо, ледь чутно осідав підступний пилок білих спор. Задубілими руками він стягнув ранець, добувся до аптечки, взяв пробу крові. Щось відбувалося із його зором. Повернувши голову, він раптом помітив дещо і здивувався чому не бачив цього раніше. Спорангії не були білими. Вони буяли тисячами відтінків, переможно мінилися у своїй величній красі, гордовито витягуючи вгору свої видовжені тіла. Вони ніби запрошували захоплюватися ними. А серед цих тіл погойдувалися, як золоте павутиння, довгі тонесенькі стеблинки. Їх кінчики поволі набухали крапельками чистої роси. І вони хилилися до Тома, тяглися до нього, видовжуючись. Несли до спраглих вуст крапельки прохолодної вологи. «Пий! Пий, мандрівцю!», - шепотіли вони. «Пий і повертайся додому! Вона чекає на тебе, вона вже біжить до тебе! Не завдавай їй болю знову! Не примушуй страждати! Не покидай її! Не вимикай її!»

Том закричав, але почув лише хрип. А потім примусив своє тіло перекинутися і завмер, спираючись на лікті й коліна, збираючись на силах, фокусуючи зір.

ЗАГРОЗА! НАРКОТИЧНЕ ОТРУЄННЯ СПОЛУКАМИ ПСИЛОБІЦИНУ! МОЖЛИВІ ГАЛЮЦИНАЦІЇ, ВТРАТА КООРДИНАЦІЇ, ВТРАТА СВІДОМОСТІ!

Том витріщався на ці слова, але ніяк не міг зрозуміти їх. Тож він відштовхнувся руками, сів на коліна й віддав рукам, що були десь на іншому боці всесвіту, команду закрити його обличчя маскою, не надто сподіваючись, що наказ надійде куди потрібно. Але руки, ніби самі по собі, легко піднялися, ніби кульки, накачані гелієм, і начепили маску. Том почув чмокання, з яким відновилася герметичність його обладунків. Комбінезон швидко зробив свою справу, видуваючи всі чужорідні тіла, які зміг, з середини назовні. Золоте волосся грибів лагідно ковзало комбінезоном, залишаючи на сухій поверхні вигадливі вологі візерунки. Том віддихався і встав на ноги. Лихоманка припинилася, він стояв, відчуваючи легкість у всьому тілі. Він не відчував нічого під ногами, ніби висів у повітрі. Але, принаймні, він міг зберігати вертикальне положення. Єдине чого він боявся зараз – відірватися від підлоги і поволі злетіти кудись у морок нагорі.