6.

За пів-години все було готове – Том прочистив стічний раструб у підлозі, розчистив від грибів ділянку посеред кімнати, продіагностував систему стерилізації. Стек увігнав у пухку грибну підлогу, запустив процедуру, за допомогою якої стек мав очиститися сам, герметичного наплічника взяв із собою.

Зі стелі повільно опустився прозорий циліндр, наповнений складною машинерією. Стоячи в середині, Том Манн віддався на волю запрограмованої десь на пів-години процедури. Його мило пружними струменями води та хімічних розчинів, терло помаранчевими щітками та чорними ротаційними йоршами, обробляло ультразвуком. Коли загорілася зелена лампочка, він нарешті зняв маску, рукавиці, скинув чоботи та заплічник, стягнув комбінезон і решту одягу. Все це він закинув в автоклав і для остаточної стерилізації, закрив кришку, ввімкнув машину. Коли його, вже роздягненого, добряче відтерли та відмили, чоловік голяка сів на мокру підлогу, де не залишилося й сліду від спорангій. З заплічника видобув аптечку, взяв пробу власної крові, дочекався результату. Заражений нічим поганим він не був, але про всяк випадок вкатав собі ін’єкцію та проковтнув двійко капсул. Нарешті напився з бурдюка, повного наполовину. Варто було поповнити запас чистої води, поки була можливість. Шлунок прокинувся і нагадав, що Тому давно час перекусити. Але, поки ковпак опущений, Том вирішив почекати. Поки він голий і майже беззахисний перед невідомою загрозою, що могла чатувати на нього попереду, шматок не поліз би йому в горло.

Поки обладунки Тома піддавалися дії гарячої пари, розчину дексону  із глутаровим альдегідом, кип’ятку та розжареного повітря під тиском, він, протираючи долонею спітнілу прозору стіну циліндра, задумливо вдивлявся в тьмяно освітлений простір за проломленою стіною, за сталевою брамою. Весь той простір був вкритий білими грибними спорангіями, наче сніжними заметами. За брамою була ще одна величенька зала, що колись давно слугувала складським приміщенням. Ряди металевих стелажів тікали вдалину й піднімалися на десяток метрів вгору. Стелажі, з вигляду зроблені на віки, навдивовижу швидко постарішали, з часом подекуди проіржавіли й обрушилися, створивши величезні барикади з іржавих пластин, металевого профілю, але головно – незліченної кількості предметів, що цілу вічність пролежали на полицях. Здебільшого тут зберігалися будівельні матеріали, тож тепер, щоб пробитися через багатотонні завали цегли, різноманітних блоків , покрівельних матеріалів, битого скла, арматури та ще чого завгодно, було б замало й бульдозера. Але здебільшого, стелажі, інколи стогнучи й просідаючи зі скреготом, продовжували стояти, доживаючи свої останні роки. Тож дорогу через них найти було не складно. Якщо не затримуватися й відганяти думки про хистку рівновагу, у якій застигли мільйони тон краму довкола тебе.

Раніше, то була чиста територія, куди не проклали шляху ні гриби з лишайниками, ні баги, ні будь яка інша пошесть. Але тепер це змінилося. Мутована флора й фауна, що швидко завойовувала покинуті живими людьми простори, знайшла шлях за перепону, яку з такими зусиллями побудував Том. І мова йшла не лише про безпорадні нерухомі і нешкідливі білі гриби. Той, хто розтрощив міцну композитну стіну, рухався і мав вдосталь сили.

Том вкотре пошкодував, що не має можливості просто відімкути багів, грибні джунглі і іншу живність, таку далеку від людини, як міг це зробити із матрицями колишніх людей. Як міг зробити з ерзацем своєї дружини. Бо, на відміну від неї, на відміну від всіх інших людей, яких він міг зустріти у цих похмурих залишках Країни Без Сонця – ці створіння були живі. Пошкодував, і тут таки заперечив сам собі. Якщо немає людей, має бути щось натомість. Навіть якби він міг просто вимкнути своїх вічних супротивників – він, мабуть, не робив би цього. Зрештою, залишився лише він один. А на іншій чаші терезів – шалене різноманіття організмів, що плодилися і змінювалися, просуваючись до невідомої мети своєї схибленої еволюції. Тож, хіба в нього є право нищіти їх, аби залишитися єдиним експонатом за склом у величній залі покинутого навіки музею. Губи чоловіка, що й так були схожі на тонкий розріз, оточений глибокими гіркими зморшками, міцно стиснулися. Він вкотре відганяв від себе позбавлені користі розмірковування про сенс свого буття, про свою мету. Він був досить старий, аби зрозуміти – немає ніякого сенсу. Окрім того, що існує нині і в цьому місці. Він був останнім Інженером. Він не міг підтримувати в робочому стані всі мікроскопічні й циклопічні механізми, всі канали комунікації, всі позитронні комп’ютери, всі протоколи й мережі, всі енергоблоки та системи штучного інтелекту цього місця. Не міг. Але робив все, що від нього залежало, аби продовжити їх існування й функціонування. Допоки стане сил, допоки кінець не настане остаточно. Або до тої пори, коли він зможе покинути Країну Без Сонця.

Щоб настав цей кінець, не обов’язково було чекати, поки останній електрон припинить рух перегорілим провідником. Все станеться набагато раніше – в той день, коли вихід з ладу чергового елементу системи призведе до колапсу всієї системи. Том сподівався, і мав підстави розраховувати, що станеться це ще не скоро. Ті, хто побудував це місце, мали необмежені ресурси і амбіції, що переважали амбіції будівничих Великих Пірамід. Кожна система була побудована з величезним запасом міцності, багаторазово дублювалася, енергоблоки ніколи не мали зупинитися через нестачу палива, бо вони не потребували палива – вони висмоктували енергію з-за меж Всесвіту. Але, зрештою, нічого вічного не існувало ні у межах цього всесвіту, ні, імовірно, за його межами. Сховища пам’яті та процесори рендерінгу виявилися найвразливішою ланкою. Так почалося Стискання. Так він вдруге втратив дружину. І це було не менш болісно й повільно, ніж першого разу. А це означає, що до настання останньої темряви і приходу крижаного холоду, він має дещо зробити. Має вирішити дві задачі та розкрити одну загадку.