3.

Коридор закінчувався гратами й дверима гермозатвору. Двері, як і зазвичай, були підняті, а решітку – виламано. Вочевидь, тут попрацював той самий рожево-фіалковий приятель, сліди якого Том знайшов у коридорі.

Чоловік придивився – грати вирвало й добряче вигнуло після потужного удару з боку коридору. Одного удару багу вистачило, щоб товсті гратчасті двері перетворилися на непридатний брухт. З чотирьох завісів витримав лише один, біля самої підлоги коридору, і тепер понівечені грати висіли під дивним кутом, ризикуючи будь якої миті зірватися на підлогу приміщення, куди виходив вентиляційний тунель. Втішало лише одне – отвір, що ним закінчувався коридор розташувався на висоті людського зросту від підлоги зали, куди він виходив, а це означало, що туші, що з легкістю розтрощила сталеву перешкоду і зістрибнула униз, знадобиться деяка вправність, щоб потрапити назад до коридору за бажання. Але, не маючи зеленого уявлення про будову бага, Том не міг уявити, чи становитиме ця задача хоч якусь складність для тварюки. Він міг би зачинити гермозатвір, але система вентиляційних та комунікаційних тунелів цього рівня була така розгалужена, що на перевірку всіх можливих входів та виходів знадобилося б кілька місяців, гермозатвори далеко не всюди працювали, подекуди не було вже й грат. Поки він ремонтував би один вихід, тварюки встигли б зламати кілька інших.

Том обережно, не наближаючись до виходу з тунелю, послав двійко дронів обстежити простір, що був попереду і де на нього запросто міг чатувати звір, що заліг у засідці, терпляче очікуючи поки здобич висуне писка з дірки в стіні. Вичекавши декілька хвилин, обережно визирнув і роздивився, тоді сів на край і звісив втомлені ноги.

Погане місце. Том не любив минати цей відрізок шляху.

У напівтемряві величезної зали, мов спритні світлячки, кружляли його дрони, швидко й безпомилково знаходячи шлях у мереживі велетенських несучих конструкцій, що підтримували склепіння – таке високе, що в напівмороці можна було спостерігати, як повітряні потоки розсувають тумани випарів, що, немов хмари, незмінно ходили вгорі. Випари піднімалися від джунглів, що буяли трохи віддалік, де ще працювало освітлення – потужні лампи, що звисали на тросах, які губилися вгорі.

Джунглі (як називав їх Том), переважно складалися з грибів, моху та лишайників, що докорінно змінилися, і в першу чергу – за розмірами. Починаючись, як ледь помітний шар плісняви на підлозі, вони каскадами здиралися все вище й вище, тягнучи до світла свої плодові тіла, або спорокарпи, найвигадливіших форм та відтінків. І в цьому була перша недоладність – Том читав, що гриби не потребують світла. Але ці джунглі, принаймні, полюбляли його. Щоправда, це не заважало їх родичам захоплювати все нові й нові території, де панувала суцільна вічна темрява. Грибний ліс простягався в далину до невидимої, і тому доволі умовної, протилежної стіни зали, вивищувався вгору на десятки метрів, дряпався вгору велетенськими колонами та, здогадувався Том, суцільним шаром вкривав невидиму у мороці й тумані стелю. Деякі велетенські гриби повільно рухалися, ніби дихаючи, ліниво витягуючи чи скорочуючи свої тіла та відростки, скручуючи їх вздовж. Подекуди віддалік чувся хлопок і в повітря здіймалася хмара спор найрізноманітніших форм та розмірів. Деякі з них видавали приємне кольорове світло, перетікаючи серед стовбурів у вологих і теплих повітряних течіях. Деякі були споряджені крильцями, якими вміли повільно вимахувати, наче чарівні крихітні феї, намагаючись якнайдалі відлетіти від материнського гриба. У гущавині джунглів щось ухало, чмокало та цокотіло. Які саме органи і яких саме істот видають ці звуки цього разу – не дано було знати нікому. Це могли бути й самі гриби, й потвори, що їх Том про себе охрестив загальною назвою «жуковиська», і хто завгодно інший, хто пристосувався до життя та харчування у зовні прекрасному пеклі насиченого отрутою та агресивними спорами лісу.

Том милувався краєвидом, дихаючи крізь респіратор маски, яку так і не знімав с часу пригоди в регенераторі. Фільтри, комбінезон, чоботи та рукавиці гарантували надійний захист, принаймні від того, що не володіє здатністю проковтнути тебе цілком. Дрони ще трохи покружляли у вологому бульйоні повітря, що більше нагадувало насичену планктоном океанську воду, і повернулися. Великих рухомих хижаків вони не виявили, але Том розумів, що шукати живе і голодне в суцільній масі живого і голодного – марна справа. Фіолетовий баг, або інший хижак, міг спокійнісінько причаїтися у непроглядних хащах, а, з іншого боку, міг вже конати, отруєний місцевою атмосферою та заражений спорами, якщо не мав до них імунітету. Або на його трупі вже буяли колонії вгодованих грибів.

Заглиблюватися до джунглів Том не мав наміру. Та й потреби такої не було. У напрямку Червоного Генсу його мав підвезти ліфт. А до ліфта дорога пролягала подалі від лісу – вздовж стіни, з отвору в якій зараз визирав чоловік. Стиснувши руків’я стека, щоб додати яскравого білого світла, Том легко зістрибнув на долівку, ще раз роздивився, сторожко завмерши спиною до стіни, а тоді розвернувся наліво і покрокував чорним пустищем між джунглями та металевою стіною, помережаною високими карнизами, балконами, нішами, трубопроводами, що тікала на запаморочливу височінь і губилася в темряві.