1.

Вентиляційним коридором вночі пройшовся баг. Дуже важкий і не охайний. Подекуди залишив на стінах шерехаті, ніби продерті терпугом сліди, подекуди зронив на підлогу плями слини, вже майже висохлі, ковзкі й маслянисті. Залишив свій різкий задушливий дух, що остаточно не вивітрився навіть тут, де постійно шелестів вітерець. На металевій підлозі подряпин не було – або баг вмів ховати пазурі, або не мав їх зовсім. Присвічуючи на всі боки стеком, Том уважно роздивлявся і таки знайшов декілька шматочків луски звіра. Луска була величенька – з палець довжиною і вдвічі менша впоперек, симпатично забарвлена у кольорову веселку від рожевого, як осердя мушлі, до темно фіалкового. Такого бага Том не пригадував. Ще гірше було те, що у цьому коридорі досі ніхто не ходив споконвіку. Ніхто, окрім Тома.

Баги плодилися й плодилися. Багато хто з них були погано пристосовані до життя – принаймні, довгого й плідного. Потомства більшість з них не мали. Том був впевнений, що майже всі баги, що народжувалися, вилуплялися чи відділялися від материнського організму гинули одразу і батьки жерли їх у лігвах чи позбувалися більш естетичним способом – в залежності від розумових здібностей та наявності харчової бази. Але деякі особини виходили на білий світ нівроку і, як приспіє пора, плодилися далі. Саме так і працює еволюція – хоч, здається, зазвичай не з такою швидкістю. Тих, що таки мали щастя дожити до виходу з лігва, вистачало. І Томові вони вже давно сиділи у печінках. Тож, про всяк випадок він витягнув із затискачів на ремні пару дронів і послав їх пильнувати коридор – одного вперед, другого туди, звідки прийшов. А вже потім розстібнув штани й окропив стіни й підлогу сечею, походжаючи вздовж і впоперек коридору. Хто зна – інколи це працює. Чужий запах міг відлякати обережного бага, а Томові був потрібен цей коридор. З відомих йому, це був найзручніший шлях у напрямку Червоного Генсу. Не хотілося б, щоб він перетворився на мисливську стежину хижака.