частина І. Одинак

З роботи Том прийшов пізно, втомлений і мовчазний – як завжди. Дружина зустріла посмішкою на кухні – до передпокою не виходила – знала, що він не любить, коли заважають стягувати важкі чоботи й комбінезон.

Поскидав безладно взуття, важезну сіру торбу з інструментом з гуркотом кинув у кут, туди ж поставив стек. Жовто-зелений комбінезон – такий вицвілий, що давно втратив колишні кольори, латаний-перелатаний, поцяткований плямами, що вже ніколи не відперуться, подекуди підпалений. – скинув прямо на підлогу з усім крамом, що дзеленчав у численних кишенях. Поскидав запашні шкарпетки, нарешті позбувся дошкульного відчуття дірки, що в неї визирав великий палець ноги. Пішов до кухні, сів, не вмиваючись, з брудними руками, довгим поглядом подивився на дружину, поки вона, зблискуючи білими зубами, щебетала. Він не слухав. Все що вона може сказати він знав так добре, що міг би повторювати її слова в унісон. Не відповідав.

У цьому великому, просторому приміщені, де панувала стерильна чистота, де сяяли гладенькі білі поверхні, де кожна річ була на своєму місці, де стіл прикрашали свіжозрізані гладіолуси у кришталевій вазі, в цій кухні, облаштованій за наймоднішими тенденціями, Том, зморений і припорошений брудом і пилом, в своєму старому розтягнутому светрі й затертих до дірок джинсах, неголений і босий, виглядав, щонайменше, дуже контрастно.

Згодом, важко підвівшись з-за столу, вийшов до вітальні, де на стіні висів старовинний механічний годинник. Томасу Манну він перейшов від старого наставника, а тому, в свою чергу, – від його наставника. І так далі, і так далі. Манн не знав достеменно скільки поколінь тому коліщата складного механізму вперше рушили у свій довгий путь.

Годинник був великий, схожий на видовжену шафку, вкриту вигадливим візерунком. Його гладенька спижева поверхня тьмяно вилискувала у світлі, що линуло з дверей кухні. В центрі циферблату було зображено вписану у коло червону фортецю із грізними баштами та вузькими віконцями-бійницями. Її ворота прикрашав старовинний компас, а вгорі вигибалися дугою сім зірок . Це було алегоричне зображення Червоного Генсу – або Генсу Архітекторів. Підмурком фортеці слугував індикатор з механічних коліщат, що вказував дату. Сьогодні на ньому були цифри 29.09.2399. По краю циферблату розташовувалися ще дванадцять кіл, кожне із своїм зображенням, що відповідали емблемам різних Генсів. Дубове листя, стиснута в кулак сталева рукавичка середньовічного латника, перехрещені спис та меч, охоплені полум’ям, зубчасте колесо та блискавка – такі самі, як на комбінезоні Тома, відкрита книжка з циркулем, молот та ковадло, старовинне колесо, ліра, чаша обвита змією, мисливський ріг і нарешті крилатий посох кадуцей.  Над біло-брунатним циферблатом виднілися напівстерті великі букви – РЕМАРК 4210КН. Зрозумілий напис – просто ім’я Інженера, що колись давно з невідомих причин створив це диво. Нижче меншими літерами було вигравійовано девіз Інженерів, до числа яких належав, вочевидь, творець годинника: Tantum possumus, quantum scimus – «Ми можемо стільки, скільки знаємо». Ще нижче – загальний Девіз: Gens una sumus – «Ми – одне плем’я».

Під циферблатом був іще один напис, що ставив більше запитань, ніж решта. Fugaces labuntur anni. «Вислизають стрімкопливні роки». Цей простий, майже банальний вислів можна було б сприйняти як просту прикрасу, що, на думку творця годинника, просто добре пасувала до виробу. Але Манн був переконаний, що все було не так просто. І з часом ці слова надбали в його очах загадкового, майже містичного й лякаючого змісту. Із часом в Країні Без Сонця справді коїлося щось незрозуміле. Він гадав, що таке ж значення вони мали й для Еріха Ремарка, що вигравіював їх. І він дорого би дав, щоб знати те, що було, можливо, відомо Інженеру Ремарку.

Відкрити дверцята в нижній частині годинника міг тільки Томас Манн. Він сам встановив замок, що відчинявся від його, і лише його, дотику в той день, коли старий Вільям Блейк віддав йому годинника. За дверцятами була ще одна перепона – круглий лабіринт, у якому застигли вісім блискучих голівок мініатюрних важелів. Переміщувати їх належало вісьмома пальцями обох рук дотримуючись складної схеми. Якщо все зроблено вірно, лабіринт розпадався на чотири сегменти, що розходилися, відкриваючи коліщатка налаштування часу та дати, а також шпарину до замка. Ключ від цього замка Том завжди носив на грудях.

Обережно діставшись шпарини, Манн витягнув ключа, поставив його на місце і зробив тридцять обертів. Почув, як в середині ніби вдарили мініатюрні дзвони на ліліпутській дзвіниці. Коли він витягнув ключа, лабіринт з гучним клацанням зійшовся, ніби щелепи, ховаючи замкову шпарину. Важелі блискавично перемістилися мініатюрними коридорами лабіринту й застигли, хаотично розкидані. Комбінація ніколи не повторювалася.

Якщо щонайбільше через тридцять днів Томас не заведе пружину знову, механізм зупиниться. Але такого не траплялося жодного разу за багато століть.

Том зачинив дверцята годинника й знову поглянув на циферблат. 29.09.2299. – ті самі цифри, що висвічувалися і в нього на рогівці ока, коли він хотів. Час теж співпадав – двадцять годин, дев’ятнадцять хвилин і шість секунд.

Трохи згодом сходив до душової, повечеряв – готувала дружина смачно, хоча все це було вигадане з напівфабрикатів, консервованих та заморожених продуктів. Про роботу не думав – як станеться щось, він дізнається першим. І єдиним.

Попиваючи добру каву з присмаком мигдалевого горіху, відкинувся назад, притулився до стіни спиною. Дивився на свої темні, великі, жилаві руки, помережані зморшками, подряпинами, шрамами, слідами опіків та старими мозолями. За звичкою занурював зроговілі пальці у шорстку щетину, що вже добряче посивіла. Поки дружина мила посуд, закидала до пральної машини його робочий одяг, дивився на її струнку фігурку, довге лискуче темне волосся, гладеньку смагляву шкіру. Він вже давно відчував наближення старості, хоч був ще дужим та невтомним. А вона завжди була молода й вродлива.