Розділ 7

Флешбек

Поглядаючи на понурого Демида, який задумливо дивився у вікно, не помічаючи, що офіціант приніс його страву, яка вже остигала добрих хвилин десять, а він тільки зітхав.

— Гаразд, що сталося? — витерши рота серветкою, все ж не витримав його затяжного мовчання.

— Нічого не сталося, — продовжуючи дивитися у вікно, він неохоче, буркочучи собі під ніс, усе ж відповів.

— Спершу зітри з обличчя вираз: «Як мені все набридло», і тоді, можливо, я тобі повірю, але не раніше, — хмикнувши на його ярісний погляд і спокійно вигнувши брову а-ля «ну давай, спробуй заперечити», пригубив бокал вина.

Також поглянув у вікно, де на вивісках із рекламою виднілася наша група. Створіння, які йшли повз неї, весело перемовлялися, тикаючи пальцем і вказуючи на щось.

— «Вони стають усе популярнішими…»

— Вони стають усе популярнішими…

Я аж кліпнув очима від неочікуваності, коли фраза повторилася вголос, і здивовано перевів увагу з компанії на вулиці на друга, який виглядав навіть більш понурим, ніж раніше.

— І вони мені дякують за це, але я ж нічого не зробив! — затвердив Демид, дивлячись прямим, упертим поглядом на мене, який, чесно кажучи, перебував у розгубленості від такого повороту.

— Ти взагалі про що думаєш? Ти акціонер і зробив достатньо…

— Ти зараз серйозно? Хочеш мене так заспокоїти?.. Ти теж акціонер, але ще й композитор, хореограф та багато іншого. Кай займається їх просуванням, компанією, ще й звукорежисер і продюсер, при цьому підбирає персонал… а я просто дав гроші і тепер пожинаю ваші та групи труди — це взагалі…

Він знову відвів погляд, взяв у руки прибори і в’яло почав колупати страву, що вже повністю охолола.Поки я обдумував його слова, які для мене були верхом неочікуваності від нього почути.

«Весь час він думав у такому ключі про себе і слова не сказав… тримаючи все в собі. Не дивно, що останнім часом усе менше заходив до хлопців».

— Ха-ха-ха… — не змігши стриматися, я все ж розсміявся з його хвилювань, чим заробив його гнів.

— Ти серйозно смієшся? Смієшся наді мною?! — відкинувши прибори вбік, він підвівся, спершись руками об стіл, нависнув і обурено тиснув на мене маною, сам того не розуміючи, та смішки з мого рота все продовжували вириватися.

— Хе, припини себе накручувати і сядь, заради всіх святих пінгвінів, на крісло, а то схожий на дівчину, яка уличила свого хлопця у зраді. Ха-ха-ха! — ця картина ще більше розвеселила мене, і сміх тільки посилився.

А Демид усе ж сів, скуйовджуючи своє волосся:

— Та йди до дідька, Юліан…

— Та-ак, та-ак… Як я міг образити його високість принца…

— Тихо! Ти що коїш? — виручивши очі, він з усієї сили намагався вдарити мене по нозі, та я завбачливо відвів їх убік, хитро всміхаючись його злості. Ще трохи — і він мене поб’є…

— Мазіла-а-а… — спокійно протягнув я, не звертаючи уваги на його спроби, ліниво відкинувся на спинку, переставши сміятися.

— А якщо бути чесним, я тебе не розумію. Не відчуваєш, що щось зробив? Ти справді так думаєш? Так запитай їх, чому вони тобі дякують, чому чекають, що ти прийдеш і підтримаєш їх. Просто акціонер? Якби тебе як просто акціонера не було, то не було б і групи БТ. Не заперечуй. Їхній успіх закінчився б на тому конкурсі, бо жодна компанія не захотіла б дати їм самостійно пробитися. Кай не мав би можливості відкрити свою компанію, підбити мене та фінансово наймати працівників і купити обладнання. Ти розумієш? Твоє «просто акціонер» для них звучатиме образливо.

— Але я не відчуваю, що чимось допомагаю…

— Блін, ти взагалі безсовісний! Я б багато віддав, щоб помінятися з тобою! «НІЧОГО» не робити і отримувати проценти! Ах, бісиш, реально!

Та моя досада тільки викликала в нього маленьку усмішку. Цим я задовольнився, хоча сумнів, який ще виднівся в його очах, мені не подобався. І тут у голову прийшла ідея.

— Якщо хочеш чимось зайнятися, то, можливо, займешся дизайном моєї квартири? — облокотившись ліктями на стіл, я ліниво склав їх доміком і опустив на них голову, пропонуючи йому те, від чого, знаючи цього хлопчину, він точно зацікавиться, а значить — не відмовиться.

— Хоча ж ти, звісно, хотів працювати на користь…

— У тебе є план квартири? — полум’я в його очах розгорілося, не даючи мені вже й слова сказати.

— Ось так одразу? — здивовано глянув я на знову бадьорого Демида. У нього що, перемикач десь стоїть?

— А навіщо тягнути? — його невинні очі до добра не доведуть… але, попри вже страх за свою квартиру, я простягнув свій манофон із планом.

І тут на мене полилися питання… які кімнати мають бути де, які побажання… А коли заговорили про потаємний другий поверх, який я хотів… його понесло так, що мені в один момент здалося: мій мозок зараз зірветься, а з вух поллється кров. Занадто багато інформації за один раз…

Як тут прилетіло від нього зовсім дивне питання, про яке я давно не думав…

— А як ти думаєш потім давати доступ своїй дівчині до другого поверху, якщо перекриєш вхід до нього?

— Дівчині?

— Та-ак…

«Дівчині…» Це питання тоді вибило мене з колії, особливо коли я побачив нерозуміння на обличчі Демида. І я сказав те, що було в голові в ту мить, навіть не замислюючись, що колись ці слова вилізуть мені боком.

— Її там ніколи не буде. Я колись обдумував це, але ніхто мене не цікавить і цікавити не буде.

— Ти так впевнено це говориш, але…

— Без «але», друже… без «але». Життя в самотності — це єдине, що мені потрібне.

«Чого я заслуговую…» — ось що насправді хотілося сказати. Та жалості мені не потрібно. Він знову почне копатися в причинах, а вони прості.