Розділ 6

Ми вибралися швидше, ніж моя спорідненість втратила силу. Я відчував, як Цербер рвав тіньові окови, випромінюючи концентровану ману, наповнену первісним бажанням убивати.

І я був... радий. Радий побачити скупчення створінь перед входом. Вони саме готувалися зайти всередину, коли ми — зненацька — вирвалися з руїн.

Принцеса одразу відпустила мою руку, ступивши убік. Але їх усіх зараз більше хвилювала не ми, а жага вбивства, яка лилася з руїн мов вогненна хвиля. Я прикрив її спиною від поглядів — ні, не цікавих, а настирливих учених. Шкода, що усвідомив це вже тоді, коли відповідав на десятки питань, поки «принцеска» спритно ретирувалась десь у невідомому напрямку, залишивши мене самого під шквалом допитливості.

Можливо, лише диво — або моя сестра — стали причиною того, що, вгамувавши цікавість, учені повернулися до вивчення входу, сперечаючись, чи варто заходити.

«О так. Зубки триголового песика зустрінуть вас з неабиякою радістю...»

Та я не став цього казати. Як і не пояснив, чому ми взагалі були всередині. Що-що, а вигадати щось на ходу — то моя сильна сторона.

Оглянувши це зборище одягнутих хто в що, я відчув потужний прилив втоми. Потягнувся в сторону намету, бажаючи якнайшвидше лягти і залишити думки на потім. Але тільки-но переступив поріг, як мене зустрів різкий, невдоволений голос самої ходячої проблеми:

— А ви довго, професо-о-оре... — вона розтягнула слово, мов змія, майже шиплячи.

Сиділа розслаблено, перекинувши ногу на ногу, і всім виглядом показувала: її абсолютно не влаштовує моя довга відсутність.

Я тільки втомлено видихнув і взяв крайній стілець навпроти, точно повторивши її позу.

«План перший — відволікти і випровадити...»

— Ви ж знаєте, адептко, що перебування тут у пізню годину може бути... невірно витлумачене? Для вас же краще...

Але вона мене перебила. Одразу, безжально, розкусивши:

— Нокс. Якщо ви думаєте, що зможете заговорити мені зуби, а потім уникати... вам краще ще раз усе обдумати.

«План один провалився. Час переходити до плану Б — все заперечувати!»

Я вже відкрив рота, як мені його різко затулили! Вона піднялася, стала переді мною на повний зріст, і пальцем змусила замовкнути. Мої очі в шоці розширились.

— Адептко!

— Тихо! Не смійте заперечувати або брехати мені в очі. Я бачу, як у вас у голові вже крутяться сто й один план втечі. Але я впевнена — ви знаєте, хто я. — Нагнувшись до рівня моїх очей, вперлася рукою в стілець поруч, у її погляді горів вогонь, який змусив мене затамувати подих. — Хто? Демид розповів? Чи Климентин наказав стежити за мною? Звідки?!

— Я... не розумію, про що ви! І...

Ляпас пролунав гучно. Дві секунди я просто сидів, вражено дивлячись на неї і на ту руку, що посміла мене вдарити...

По жилах вдарила хвиля крові, холодна злість повністю перекрила ту байдужість, яку я намагався прикривати розгубленістю і робкістю. Із вуст зірвався хриплий сміх — і в наступну мить наші місця змінилися. Вона сиділа, здивовано кліпаючи повіками, намагаючись підвестись — та марно. Її вже тримали тіні. А я стояв над нею, немов гора, потираючи щоку — місце, куди вона вдарила. Воно палало, немов після опіку. Що ж, це вперше...

– Замах на життя члена імператорської родини карається позбавленням титулу всієї родини, а вбивцю — життям!.. – Вона тараторила все швидше й швидше, немовби набираючись хоробрості з кожним словом. Випрямилася і кинула мені виклик поглядом знизу вгору.

Я хмикнув і наклав чари німоти. В ту ж мить її обличчя побіліло, а тіло затремтіло від невідомого страху. Але я не звернув на це уваги — сказав те, що давно хотів, але не міг через її постійні перебивання.

– Слухайте уважно, ваше високосте. Ні Демид, ні його високість принц Климентин не мають жодного відношення до розкриття вашої таємниці. Вони навіть не знають, що я знаю. Це — по-перше. По-друге... – я замовк на мить, збентежений її дивною поведінкою. Відпустив тіні, але вона, здається, й не помітила, — її погляд був спрямований лише на мене, затравлений і мовчазний.

Та я вирішив не зважати на це. Хотів якнайшвидше поставити крапку в цій розмові:

– Я не збирався — і не збираюся — ділитися інформацією з кимось. Але... через те, що ви знали про мою спорідненість, і те, як здивовано — але точно — мовчали, не ставлячи жодного запитання, лише те одне здивоване бурмотання : «Як це можливо? Вона ж вимерла...» — це все дало мені зрозуміти, що ви вже знали із чим саме зіткнулися . Тому... пропоную простий обмін. Клятва магії. Ви не розкриваєте мій секрет — я ваш. Після цього — розходимося, як кораблі в морі. Згода?

Вона кивнула. Я зняв чари. І, на диво, замість крику чи обурення — тиша. Вона лише тихо вимовила свою частину клятви, як і я — свою.

Ми й справді розійшлися. Вона — з намету, я — до спального місця. До кінця експедиції ми більше не розмовляли, не взаємодіяли, і це здавалося... ідеальним.

Та я ще тоді не знав, до чого приведе це мовчання. Бо саме через нього я упустив маленький, але важливий нюанс. Той, який знали всі.

Ніколи. НІКОЛИ не довіряй магічній клятві, яку дає член імператорської сім’ї.

Спешл

Деякий час тому, коли Юліан із Оріаною переживали небезпечну ситуацію в океані, Її Величність не знаходила собі місця. Донька хоч і передзвонила, зв’язок був жахливий — що, в принципі, можна було списати на загородний будинок. Та мати відчула підозру. У поведінці Оріани щось було… неправильне. Вона зателефонувала Стефані — подрузі доньки, яка чітко, слово в слово, повторила те саме, що казала Оріана. Надто чітко.

Її Величність не дарма мала славу мудрої — щось у цій картині здавалося надто ідеальним.

Дзвінок до Капелі. Радісна розмова про те, що її люба донька на конференції, працює, все добре... Але Величність відчула глибоке невдоволення — Оріана брехала. Водночас їй довелося стримати своє роздратування, аби не накласти тінь на молодшу доньку.