Розділ 5

На щастя для мене — і, можливо, на жаль для всіх інших, а може, й ні — доби пролітали напрочуд швидко. Розкопки та вивчення зовнішніх споруд велися... весело і завзято. Хотілося би так сказати, та невдоволені обличчя адептів і нервові професори, що постійно отримували від них скарги, дещо псували настрій.

Учені з Вежі клялися, що їхні дослідження тривають і що все йде за планом — але ж до завершення другого симикута залишилось лише дві доби, а жодних змін. І нічого... АБСОЛЮТНО НІЧОГО вони не пояснюють. Я вже змирився з відсутністю розмов із сестрою, та вона, здається, як у воду дивиться — цілеспрямовано уникає мене. Ми ніби місцями помінялися. Чорт!

І от зараз, коли вже розпалили вогнище, адепти сиділи навколо — втомлені, пригнічені, з розчаруванням після чергового, нічим не примітного дня. Вони кидали косі погляди на науковців, важко опускали плечі та поверталися до своїх невеселих думок. І тут хтось приніс гітару. Спершу — прості, нехитрі акорди, а потім знайомі мелодії. Потроху всі почали сходитися на звук. Навіть сестра присіла біля вогнища поряд зі своїми підлеглими.

Я ж сидів трохи осторонь, заглиблений у свої думки, простягаючи руки до полум’я. Як би я не бахвалився, та сьогодні справді сильно хвилювався за хлопців. І хоч спостерігав за їхнім виступом уже після, хотілося підтримати. Особливо — бачачи те хвилювання, що немов фонувало крізь екран. Виступили вони достойно... Джин ще трохи гальмує, чим збиває Теміна. Мін перенапружує голос — думав, Кай за стільки часу це виправить, але, схоже, через хвилювання ледь не зірвався. То тут, то там — неточності. Але загалом — достойно. Я вже, мабуть, просто придираюся.

Мене раптово вирвала з думок знайома до болю мелодія. Посмішка сама собою з’явилась на обличчі. “Go Go” — нещодавно вийшла пісня, більше як наповнення до альбому, але викликає приємні спогади з минулого... такого іншого...

Та музика раптово зупинилась на самому початку. Я підвів очі на хлопчину з гітарою — він виглядав ще більш невпевнено під моїм поглядом. І, як виявилось, усі дивилися на мене, чекаючи чогось.

— Що? — озвався я, тільки зараз усвідомивши, що до мене зверталися.

— Зіграєте?

— Будь ласка, зіграйте нам!

— Це ж ви створили цю пісню?

— Ти чого, він усі їм писав!

Благальні голоси розливалися навколо, всі прагнули послухати. Приречено видихнувши, я простягнув руку до гітари.

— Ну гаразд, зіграю дещо...

— Ураа!

Зачекавши, поки вщухнуть голоси, я налаштував гітару під себе, десь трохи підтягнув струни, підлаштовуючи натяг. М’яко провів по них кінчиками пальців і взяв перший акорд.

– Гроші, гроші, я повністю їх витрачаю за короткий час.

Біжи, біжи, я сам заробляю на свою розкіш.

Біжи, біжи, біжи, біжи, біжи, біжи...

Я намагався надати схожості голосу Міна, але через різний діапазон виходило дещо інакше. Перейшов на реп-партію Хоупа:

– Я  хочу круїз у затоці, хочу круїз, як у Немо.

Без грошей, ал е хочеться поїхати далеко.

Навіть якщо я без грошей – хочу позбутися цієї втоми.

Хоч у мене немає грошей, але я хочу спробувати Дзиро Оно.

Пальці змінювали акорди один за одним. Голос став вищим, під стать Гукові:

– Я багато працював, щоб у мене була зарплата.

І все це повністю – у моє черево.

Я збирав кожне зернятко за зернятком, щоб усе це оплатити.

Дозволь мені бути марнотратом.

Завтра зранку я поводитимусь, як божевільний.

Легкий, незамислуватий мотив розрядив атмосферу, зробивши її набагато приємнішою. На завершення я ще трохи імпровізував, граючи акорди з інших пісень хлопців, що викликало бурю емоцій у молоді. Коли я вже відставив гітару вбік, мене почали жваво просити зіграти ще. Хоч щось – нову пісню, або бодай уривок.

Я вже збирався відмовитися, як у голові раптом заграла пісня. Сумна, але така близька... всередині щось здригнулося.

– Дім — те місце, де навколо панує повний спокій.

Поверни мене додому.

(У дім рідний мій.)

Ні, я не хотів встрявати у бійку,

Коли дозволяв перешкодам

Збивати мене з ніг на землю

І кричати, що не наважусь.

Слова лилися з мене, виринаючи з пам’яті просто під час виконання. Голос набирав висоту, а слова самі заповнювали простір:

Після всіх непотрібних думок,

Після прийнятих рішень,

Після стількох кілометрів –

Не досягти їм того моменту,

Що я прожив, коли знайшов

Те місце, де був спокійний.

І де не був народжений.

Я тут, щоб збити вашу пиху.

Прошу, подайте мені знак.

Я підняв угору білий прапор...

Аврора

То чому мені сняться ночами кошмари?

Як втратив усе і не вберіг?

Я далеко. Моє життя — немов кіно.

Так скажи мені, чому наш світ такий жорстокий?

Прошу, знайди...

Я слухала його пісню й плакала. Сльози лилися самі по собі. Він сидів — такий дорослий, збираючи погляди, повні захоплення, але жоден із них не змушував його ожити.

І чим довше він співав, тим більше стискалося серце від туги за минулим. Коли ми і справді були сім’єю...

Дім — те місце, де кругом

Панує повний спокій.

Поверни мене додому.

(У дім рідний мій).

Знай, я відчув увесь біль.

Мої почуття — на нулі.

Я посміхаюся іншим,

Але в душі — лише я один.

Я шукаю дім багато років,

Але на карті його немає.