Розділ 4

«Я втомився... Чортяче втомився...»

Струмені води омивали тіло, зігріваючи його, але в душі було гидко... До скреготу зубів. Щелепа стискалася від злості на цю кляту сім’ю.

Аврора... Аврора, я так сподівався, що саме ти раз за разом бажала смерті Юліану... Знову й знову...

Чому ж твоє обличчя виражало стільки страждання, відчаю та страху, коли ти бачила, як я падаю з корабля? Вона так відчайдушно й щиро хвилювалася, показуючи це всім, спрямовуючи усе на мене. І в один момент хотілося повірити — це просто фальш...

Я хочу повернення язви-сестри. Мені не потрібна її турбота. Вона була потрібна тому хлопчику, який стояв біля труни матері... Потрібна була йому, коли він весь побитий стояв під сильним дощем перед маєтком, а слуги не пускали його всередину, а вона просто дивилась на нього з вікна... Коли він здригався від кожного розкату грому... Вона була потрібна...

Ні. Ці думки ні до чого доброго не доведуть.

Стряхнувши головою настирливі спогади минулого Юліана, яке вже сприймалося як своє... Що ж, не дарма асиміляція за роздумами помічника становить дев’яносто чотири відсотки зі ста. Хоча яка різниця, якщо ми й так одне ціле — просто з різних вимірів?

Так, і якщо чесно, падіння було сплановане. І як би бридко й неправильно це не було, я не рвався рятувати хлопчиська. Ризикувати собою, а ризик був приголомшливий. Особливо у воді — спів сирен набував голосу сестер та мами. Вони тримали хлопця, кликали його й мене. Та ось невдача — ці чари взагалі не діяли на мене. І я підозрюю, що це через кулон...

А на воду так гарно падала тінь корабля. Пірнувши під воду, усе було розраховано — хоч і на ходу. Але головне — я зробив це. Я побачив справжні емоції Аврори, зовсім не такі, яких очікував. Ніякої стриманої радості, тріумфу, байдужості. І я захотів упевнитися. У приватній розмові завів її до своєї каюти, яка на диво була відчинена. Тіньовим скануванням побачив сховану під столом принцеску.

Чесно кажучи, я впав у легкий ступор — що вона робила в моїй каюті? Але виду не подав, став так, щоб повністю закрити її з поля зору.

На жаль, через її присутність не міг повністю спрямувати розмову в потрібне русло. Але те, що треба — усе ж вичленив.

«Ні, це треба — залізти в каюту професора, поритися в його речах, забрати свій манофон, підслухати розмову і, ніби нічого не сталося, піти геть? Схоже, вона забуває, що зараз не принцеса, якій усе зійде з рук...»

Але я спустив. Просто тому, що кожного разу вражаюся її витівкам та нахабству. Але цього разу — був вдячний. Те, як вона не відпускала, незважаючи на біль... Її ребра точно в синцях. Маленька дівчинка намагалася зі всіх сил витягнути восьмидесятикілограмового мене... Не очікував від неї цього. Зовсім.

Сьогодні день відкриттів — не надто приємних, до речі.

Замотавшись у білий махровий рушник, капаючи мокрим волоссям по кафелю, я не поспішав сушитися. Краплі повільно стікали з пасом, що вже закривали очі, по натренованому, втомленому тілу. Якщо бути чесним, душа теж до самої пітьми втомлена. Хотілося лягти, заплющити очі й зануритися в спокійний сон, який вже давно забутий.

Та я дивлюсь у дзеркало... На свої червоні, подразнені очі, пригнічене обличчя й повну відсутність бажання рухатися. Не розумію — навіщо боротися? Навіщо намагатися вижити? Коли можна просто чекати, поки мене вб’ють... Не пручаючись.

Гучний ляпас пролунав у ванній. Я вдарив себе з такою силою, що голова відхилилася вбік. Та болю, як такого, не відчув.

«Значить, не здалося...»

Відчуття болю було ніби атрофованим, у певній мірі навіть приємним. Так, наче я нарешті відчуваю щось правильно.

— Ха-ха, ще трохи — і до селфгарму звикнеш, ідіоте...

Промовляючи це до себе в дзеркало, я виглядав справжнім божевільним. Але мені, відверто кажучи, було байдуже. Холодний смішок знову вирвався назовні, щойно мій погляд впав на зап’ястя — на ньому виднілись ледь помітні, вже загоєні шрами від неглибоких порізів.

— Повторюватися — нудно. І зовсім не весело… — руки самі собою опустились на раковину, спираючись. У дзеркалі на мене дивилось відображення з маніакальною посмішкою. — Але як можна не любити такого красунчика? Та ще й ударити його? Тут, звісно, виникає проблемка... — задумливо провів пальцями по підборіддю, і скривився від абсурдності думки.

— Святі пінгвіни, до чого ж ти докотився...

Краплі з волосся падали на оголені плечі, холодом пробуджуючи знову ті спогади. Те, як усе могло б бути інакше. І те мале чудо було б живе... а не знайдене мною серед квартири — з розпоротим животом, кишками, що вивалювались, і кров’ю, якою були забризкані стіни. Написи, залишені тим чортовим трупом: «Хто наступний?», «Тобі сподобалось видовище?», «Вона так верещала» і...

— Хо... досить. ДОСИТЬ! — крик заглушив хвилю образів, що накочувалася. Кулак сам собою вдарив у металеву стіну поруч із дзеркалом — залишивши вм’ятину.

— Тобі снів бракує? Навіщо ти це робиш зі мною? — та дзеркало мовчало. Воно не могло відповісти. Але хвора уява малювала в ньому огидну посмішку, поки губи вимовляли:

— Ти не втечеш. Знаєш чому? — голос у голові звучав глумливо. — Бо ти не можеш просто взяти і вбити їх!

— Заткнись...

— Двоє «друзів», що користуються тобою як заманеться. Один — прихований принц, зберігав таємницю задля забави. Інший? Шантажував, а тепер експлуатує як раба. Ти ж у нас — раб праці!

— ЗАТКНИСЯ! — дзеркало розлетілося на друзки від удару. Кров повільно поповзла по руці з розсічених кісточок. Я заворожено спостерігав, як уламки падають, і тільки тоді відчув біль.

Вилаявшись, я промив рану, обмотав її рушником. Потім чарами відновив дзеркало і виправив вм’ятину, перш ніж вийти з цієї клятої кімнати.

Агресія і дратівливість свербіли під шкірою. Звичних способів розрядки не було: ні пробіжок, ні спарингів із тренером. Не битись же з адептами — який з мене після того професор...