Розділ 3

Оріана

Я з поганим передчуттям чекала, що його хвора фантазія вигадає мені в покарання, тихенько молячись про себе богині, щоб це тільки не був манофон...

І чесно — не знаю, чим вона слухала чи якою інтуїцією володіє цей чорт! Але…

— Ваш манофон, адептко, до самого порту. Думаю, ви чудово впораєтесь без нього дві доби, — і стоїть, посміхається, явно задоволений собою. Сволота.

«О, богине, за що ти так зі мною?..»

Він простягнув руку, чекаючи, що я вкладу в неї свій манофон. Та я дивилася на нього як на проклятого, судомно стискаючи пристрій у руці. Якщо я його віддам, то втрачусь зв’язок із матінкою, і вона щось запідозрить. А якщо так — почне дзвонити Стефані, але перевірить її слова і зателефонує її матері. І, ради всіх живих, аби вона на цьому зупинилася, якщо не додзвониться до мене. Чому саме сьогодні, коли вона має мені подзвонити? Чому?..

— Ну? Мені ще довго чекати? — голос став вимогливішим, а злополучна рука потяглася ближче. Всередині розгорався протест, не бажаючи віддавати.

— Але, професоре, моєї вини тут не було, і взагалі… — Та мої доводи він слухав із піднятими бровами, здивовано й суворо осадив:

— Ви серйозно, адептко, зараз будете мені перечити? Ще скажіть, що це не справедливо? Всі, як і я, чудово бачили, хто саме створив силовий хаос і розпочав бійку. Та цього разу вам це так просто з рук не зійде, і байдуже, ким ви є…

На останніх словах він різко замовк, залишивши мене в розгубленості.

Взагалі про що він? Ким я є в образі Ріни Міранж? Сиротою з притулку? Чи однією з найкращих адепток потоку в академії? А може, він мав на увазі зовсім інше?

Його легкий, зніяковілий кашель повернув мене до реальності — рука знову протягнута в мою сторону, цього разу без слів. Лише строгий погляд, що змушує підкоритися. І хоча я розуміла, що саме покарання не є суворим, наразі воно було найгіршим із можливих для мене. Тому, під впливом емоцій, я жбурнула йому манофон просто в обличчя, процідивши крізь зуби:

— Подавіться ним!

Розвернувшись, я пішла у свою каюту, картаючи себе за такий дитячий вчинок. Та якого дідька — завжди він!? Велика я йому в очах? Розпещений, зазнавшийся, нарцистичний, дволикий лицемір, якому начхати на інших! Який це професор буде публічно принижувати своїх адептів перед іншими академіями? Не стане на їхній бік? А потім би вже висказав усе — наодинці, мать твою, кікімора!

Злість зашкалювала, лилась струменями по венах, і я вже не думала, що була не права. Я розробляла план, як забрати назад манофон у цього бісячого Юліана, як раптом задзвеніла тривога…

— Це не навчання! Попереджаю, це не навчальна тривога! Всім чоловікам — негайно закритися у каютах! Жінки, які мають захисні амулети проти ментальних атак — пройти в кабіну управління капітана! Прохання: тільки із захисними амулетами! Це не навчання!

Мій погляд одразу впав на захисні амулети, які активувалися автоматично — на середню й одразу ж на повну потужність. Після секундного вагання я попрямувала в кабіну, де вже стояв екіпаж разом із жінками-професорами та двома адептками з інших академій. І ще головна з Вежі — здається, сестра професора. Всі виглядали розгубленими і спочатку не помітили мене.

— Вибачте, а навіщо вам ми? — після деякого стояння осторонь я не витримала й поцікавилася актуальним.

— О, ви як тут опинилися? Та… зал… це не важливо… — капітан плутався в словах і думках, поки все не взяла у свої руки Аврора Нокс.

— Пропав один з адептів Неріс. Потрібно провести пошуки на кораблі. Мої люди обшукують каюти, і потрібні добровольці для обшуку палуби. Але ви маєте розуміти ризик, який на вас чекає — ми зараз проходимо через територію сирен.

Її буденність у голосі викликала обурення у однокурсниці зниклого.

— Якого біса ви стоїте тут і розпинаєтесь у роздумах, нічого не роблячи?! Ви ж обіцяли нам безпеку!

— Слушне зауваження, чи не так, сестро? — за спиною пролунав голос професора, який розслаблено оглядав усіх, не особливо акцентуючи увагу на своїй сестрі.

«Чому він тут?»

Думаю, це питання виникло в кожного, хто був поруч і бачив його.

— Що ти, в біса, тут робиш, Юліане?! Повертайся в каюту і не вилазь із неї, поки ми не вийдемо з «Долини Зову»! Я не маю часу няньчитись із тобою! — Аврору ніби підмінили. Холодної й неприступної майстрині Вежі, здавалося, й не було. В її очах миготів ледь помітний страх, що змішувався з ярістю — такою сильною, що аж тремтів голос. І за нею ледь-ледь було видно його.

З нею я була солідарна, як би сильно мене не дратував професор — смерті я йому не бажала.

Та раптом до нього кинулася адептка Неріс — я навіть не запам’ятала, як її звати, — і почала благати:

— Мірес Нокс! Прошу вас, врятуйте Артура! Якщо все, що розповідали професори, правда, ви зможете його врятувати! Він завжди намагався вас перевершити, захоплювався вашими роботами, мріяв зустрітися з вами! Ви його кумир скільки я його пам’ятаю! Благаю вас, допоможіть йому!

— Дура! Ти смерті йому бажаєш?! Якщо твій Артур на палубі — то, швидше за все, він уже за межами корабля! Ось чому вони не поспішають! — вигукнула інша адептка, вголос озвучивши мої здогади. Як тільки я зайшла сюди й побачила траурні обличчя професорів та екіпажу, одразу зрозуміла — щось не так. А після слів Аврори вже й сумнівів не лишилося.

Адептка відступила на два кроки від Нокса, дивлячись на всіх із невірою. По щоках котилися сльози, що переросли в істерику. І раптом вона різко завмерла, втупившись у скло, за яким вирував штормовий вітер. На рострі корабля виднілася чоловіча фігура з синім волоссям.