Розділ 2

Останнім часом усе пролетіло, мов мить: підготовка хлопців, не надто приємна розмова з Каєм та його недолугий жарт, який я так просто спускати не маю наміру. Якось усе закрутилося, що я зовсім забув про поїздку. На щастя, мені люб’язно нагадали про неї самі адепти, створивши групу в дереві та додавши туди і мене. Я був настільки здивований, звідки в них мої контактні дані, що не одразу зрозумів, про що йдеться. Казати, що збирався за п’ять годин до самої поїздки, навіть соромно…

А ще більше — те, що я не переглянув інформацію про адептів, які беруть участь у цій подорожі, та науковців із Вежі...

Бо обличчя принцеси Оріани — точніше, її в личині Ріни — та моєї дорогої сестри Аврори змусили мене не раз нервово сіпнутись. Відчуваю, подорож буде просто… чудова. Чортівськи чудова.

До перону з точки телепортації академія Ноктур прийшла останньою — переважно через півгодинну лекцію професорки Таї про правила поведінки. Її чемно, але наполегливо зупинив професор Юліан, чим заробив убивчий погляд, на який, здавалося, йому було байдуже. Це неабияк потішило більшість адептів, радісних, що саме він — їхній другий супровідник. Звісно, були і винятки...

...

Корабель був готовий до відплиття, а адепти з інших академій вже не могли дочекатися, щоб піднятися на борт і якнайшвидше дістатися перших розкопок. Тож коли нарешті прибули останні учасники експедиції, старші полегшено зітхнули.

Професор із академії, розташованої на території Тіней, щиро зрадів, побачивши свого колишнього адепта. Залишивши підопічних на помічника, він поспішив до новоприбулих.

Юліан стояв осторонь своєї групи, перебуваючи під прицілом поглядів більшості присутніх. Перешіптування було настільки гучним, що його, здавалося, можна було почути навіть у трюмі капітана. Це лише викликало на його обличчі ледь помітну усмішку.

Раптом до нього підійшов один явно старших оборотів — низенький чоловік із довгими вусами та дещо непропорційно великим чолом.

— Юліане? Скільки літ, скільки зим! А ти геть забув цього старого, еге ж? Зовсім не згадуєш мене... — з легкою образою сказав старий. Видно було, що Юліан не знає, як краще йому відповісти.

На виручку (а може, й на приниження) неочікувано прийшла професорка Тайя.

— Ох, професоре Фітлік, як я рада вас тут бачити! Якщо у вас є якісь питання, вам краще звернутися до мене як до старшої в цій групі. Та й, відверто кажучи, набагато розумнішої. Боюся, професор Юліан буде не надто... —

Поруч із Фітліком, який усе більше хмурився, його підопічні ледве стримували усмішки й дивились на Тайю з відвертим глузуванням.

— Це вона дарма…

— Так, явно дарма, шкода її…

— А не треба було роззявляти рота і говорити таке про улюбленого професора…

— Оо, так… Він завжди ставив його в приклад. Але, здається, не всі так вважають у його академії…

— А ось і неправда! Ми його обожнюємо! Жодного заняття не пропускаємо! — у розмову включились Макар та Ярина, захищаючи свого професора.

— Щось не видно, щоб ваша кураторка високо оцінювала його інтелектуальні здібності, — втрутився темношкірий хлопець із яскраво-синім волоссям, який досі байдуже слухав розмову. Його коментар викликав неоднозначні погляди серед своїх.

Усі знали, що він давно хоче перевершити Юліана Нокса — того самого, кого називали легендою академії. Наймолодший адепт, що закінчив навчання, удосконалив методи виявлення тварин за залишковими еманаціями мани, брав участь у безлічі досліджень під час свого навчання… Його постать викликала і заздрість, і повагу, та завжди залишалася дещо абстрактною — створеною з уявлень професорів.

Тепер же, побачивши Юліана в реальності — в шкіряній косусі, кепці, зручних карго-брюках із десятками кишень і рюкзаком через плече — він більше нагадував зухвалого адепта, ніж строгого професора. Це викликало сильний внутрішній дисонанс.

- Ця кашолка просто заздрісна сучка.

— Марк! — вона вдарила його по плечу, не давши договорити. — Так не можна говорити!

— Ще скажи, що я неправду сказав?! — він розвів руками, зовсім не збентежений її зауваженням.

Вона лише похитала головою, нічого не відповідаючи. Тим часом у професора Фітліка урвався терпець від поведінки невідомої йому міранеси. Його вуса почали смикатися від гніву.

— Вибачте, але чому ви називаєте мене професором? Ви коли-небудь в мене навчались? — запитав він, дивлячись на неї з таким напором, що атмосфера нагадала допит.

Професорка Тайя нервово почала потіти, не до кінця розуміючи чому.

— На жаль, мені не вдалося побувати на ваших лекціях, але я захоплююся вашими відкриттями та внеском у науку! Особливо мені сподобалися ваші роботи: «Вдосконалення емаційного пошуку», «Розширення фонового пошуку», «Причини блокування еманацій». Це ж геніально!

Після її слів Фітлік і Юліан, який до того рився в манофоні, намагаючись знайти хоч щось про професора, і вже склавши з уривків снів повну картину, зупинився, почувши ці назви. Він глянув на Фітліка — і той був не менш шокований. За секунду обидва вибухнули сміхом, весело перезираючись. Їхній сміх підхопили й адепти, які вловили суть.

Професорка Тайя ж виглядала розгубленою й зло поглядала на Юліана.

— Що тут смішного?! — прошипіла вона в його бік, не розуміючи, що ще більше себе підставляє.

— Дорога колего, я надзвичайно радий, що ви так високо оцінюєте мої роботи… із професором Фітліком, — підкреслив він з усмішкою. — Чесно кажучи, я думав, що ви мене недолюблюєте, а тут, виявляється, ви — фанатка!

Сміх знову пролунав серед усіх присутніх, і навіть представники академії Маленмор, які стояли далі, звернули увагу на події. Вони вирізнялися зеленувато-коричневою уніформою з рунічним оздобленням.