Пролог

Якби я тільки знав, чим обернеться просте рішення погодитися на поїздку замість колег, піддавшись їхнім умовлянням, — то, скоріш за все, не сидів би зараз перед принцесою імперії, яка просто жахливо намагається мене шантажувати.

— Крім того, що я зберігатиму вашу таємницю, ви можете попросити все, що я здатна вам дати, — попри впевненість у голосі, її нервозність виказувала мова тіла: постукування пальцем по столу, часте поправляння волосся, закрита поза. Усе вказувало на те, що це — чистої води експромт.

— І що ж ви можете мені дати, ваша високосте? — напрочуд розслаблено, навіть ліниво, кинув я зустрічне питання. Це миттєво повернуло спалах злості в її очах, та вона стрималася — стиснула кулаки до побіління пальців і миролюбно всміхнулася, проговоривши солодкуватим голосом:

— Усе, що в межах моєї компетенції...

Я розсміявся зухвало, виставив перед нею руку, почав загинати пальці, перераховуючи:

— Гроші? Їх у мене навалом. Зв’язки? Слава? Те саме. Хм… Що ще може запропонувати мені її Високість? — я відверто розважався, спостерігаючи, як її лють росте з кожною секундою. Але все зникло в одну мить, щойно її погляд розфокусувався, ставши апатичним. Вона щось обмірковувала, виглядала знесиленою — і підвелася з місця.

— Я зрозуміла вас, професоре Юліане. Вибачте, що потурбувала...

— Сядьте, ваша високосте. Хто ж перериває переговори на середині діалогу? — спокійно перервав я її прощання, жестом вказавши сісти.

— І навіщо цей фарс, якщо ви навіть не збираєтесь погоджуватися? Вам подобається, коли вас благають про допомогу?! — вибухнула вона. Її голос привернув увагу персоналу та гостей за сусідніми столиками. Особливо уважно за нами стежив юнак у кепці та чорній масці, який, навіть ховаючись під екіпіровкою, не зміг приховати своєї особистості. Маленький зрадник, через якого я й втрапив у цю халепу...

— Більше нічого сказати? Правда в очі вколола? Тоді я піду.

Але я знову не дозволив їй піти. Цього разу — схопив за зап’ястя, та одразу ж відпустив, усвідомивши під її пильним поглядом, що переступив межу. Спокійним, навіть лагідним тоном, спробував пом’якшити ситуацію:

— То це були слова благання? Вибачте, ваша високосте, я сплутав їх із шантажем — аж надто схоже прозвучало. І, прошу, сядьте. Ради всіх живих, не хочу завтра з’явитися на перших шпальтах із якоюсь абсурдною новиною.

Вона окинула мене поглядом з голови до п’ят, ніби скануючи щось відоме лише їй. Після секундного вагання повернулася на своє місце.

І як так вийшло, що з благального я перетворився на благальника? Але я не зациклювався на цьому. Настав час залишити ігри осторонь.

— У мене є одна річ, яку ви справді могли б мені надати. Але спершу — чітко скажіть, чого хочете від мене. Без розпливчастих фраз, як на початку.

Перш ніж я погоджуся й назву свою ціну — вона має озвучити свою. Партнерство буває різним...

Та наступні слова... я, чесно кажучи, не очікував зовсім:

— Я хочу, щоб ви стали моїм...