Розмірковизни.

Іноді мене охоплюють смутні сумніви. І трапляється це з будь-якого приводу. Чи то прості життєві ситуації, чи доволі важливі життєві настанови.

Наприклад, чому люди шукають нових супутників життя, коли старі ще зовсім не «зносилися». Живуть собі, живуть — і раптом згадали, що вони «не зійшлися характерами». До цього сходилися, а тут раптом раз — і вщент. Як казав тов. Булгаков: «Хрясь — і навпіл!». От і тут — хрясь.
І вже діти не перешкода, дуже кортить збігу характерів. А чому, питається, так виходить, панове-громадяни? Та тому що зустрілися десь у темряві танцювального майданчика, пообіймалися у парковій алеї чи в квартирі якогось друга чи подруги — і все! Згрішили похапцем. Потім два місяці не бачилися, наче й не рідні. Потім з’являються «пухлини-животики від думок», і цей орган тіла починає «лізти на ніс». Ніжкою, звісно, ще ніхто не стукає, але ситуація надзвичайна.

Відразу згадується, шляхом підрахунку строків, хто ж винуватець цього демографічного явища. Поступово пригадується алея чи квартира, де сталося порушення особистісної межі.
І от «порушника» впізнано, поставлено перед фактом. І якщо він виявляється більш-менш відповідальною людиною, починає замислюватися про таємниці буття і цінність людського життя… Це якщо він схильний відповідати за свої еротичні здібності. Якщо ж він просто бродячий самець — то пиши пропало. Тут або «зачистка» небажаного моменту, або черговий бастард неблагородного бродячого прикордонного рицаря.

Але ми за життя оптимісти. А отже починаємо готувати весільні аксесуари й закуски для молодят. Весілля, кільця, шампанське, перша (ну, хай буде перша) шлюбна ніч. Живіт ще не дуже видно, діти згодом, розглядаючи весільні фото батьків, і не здогадаються, що теж були учасниками зафіксованої там події.

Отже, закінчується свято — починається побут. Орендоване житло, токсикоз, безгрошів’я зовсім не обов’язкове. Припустимо, молодий нормально заробляє копійчину. Але токсикоз грошима не лікується. І пробуджується свідомість, хто ж винуватець цієї неприємності. І виявляється, що це майбутній тато. Ворог. Наче він усе це провернув одноосібно, таємно від майбутньої матусі.

Починаються розбірки без початку, але з кінцем. Через певний час юна і непорочна колись, обманута (на щастя, не покинута) звільняється від нащадка шляхом перинатального процесу.
Але починається нове коло пекла. Ох, уже цей Данте, понавигадав на нашу голову! Дитина починає свої гестапівські викрутаси з криком, поносами, кашлями та нічними бдіннями. Батьки ладні піти в чиюсь сім’ю, аби їх усиновили і дали трохи поспати.

Батьки з обох сторін, які пили за здоров’я молодят і тішилися їхнім щастям, якось тихо усуваються від турбот про дітей і допомоги з онуками. Вони ж не винні, що діти так швидко стали батьками, коли дідусі й самі ще могли б їх забезпечити братиками чи сестричками.
Отож виплутуйтесь самі, як ми колись.

Діти ростуть, починаються яселька, садки, школа. Робота, діти, варіння, готування, прання, прибирання…
І от запас витривалості починає вичерпуватися. Починаються вечірні ток-шоу на кшталт «Нехай говорять» чи «Стосується кожного». Ведучою зазвичай буває вона. І теми чіпляють, як кажуть, за живе. Він — чувак, що прийшов із роботи, якому остогидли розмови, крики «майна-вира», матюки й галас співробітників — втягнутий у життєво важливі розмови з втомленою від хатніх клопотів половиною.

Шаблон сценарію — один для кожного випуску ток-шоу.
— Що ти сидиш? Міг би й попрасувати пелюшки чи повзунки Кирилкові (хай буде Кирило). Думаєш, мені легко щодня крутитися, як білка в колесі?
«Як змія на пательні», — його подумки ремарка.
— Спробував би ти посидіти з дитиною цілий день!
«Типу, на роботі я гербарії складаю!»
— Казала мені (хай буде Світка): не ламай собі життя, не зв’язуйся з ним.
«Знала б ти, що мені Світка про тебе казала!»
— Ти мені молодість загубив! Я могла б зараз чи майстром працювати, чи з олігархом у Ніцці коктейлі пити.
«Щось я із тих, хто на танцмайданчик заповзав, жодного олігарха не пригадую».
— Як ти мене вже дістав! Що ти мовчиш? Нічого сказати? Надоїло, відчуваю, що ми не підходимо одне одному. Характери різні. Все, розлучаємось!
— А мала ж як? Не треба було тоді й за мене заміж виходити.
— А я що, силоміць тебе тягла?
— Ну, могла б і тоді нічого мені не казати. Сказала б якому-небудь олігарху на танцях — може, зараз у Монако дитині показували б, як у рулетку грати.
— Я так і знала, що ти через силу на мені оженився!
— Ну так! А ти, значить, із великої любові за мене вийшла.
— А що я мала робити? Не знаю, може зараз би повзунки олігарховому малому прасувала… Сволота! Знущаєшся!? Все, розлучення!
— Як хочеш. Я втомився, як собака, а ти тут шоу влаштувала.
— Гад, набрид! Розлучення!

Звісно ж, ніякого розлучення не відбулося.
Просто, замість нього — наступна серія шоу. Тема, звісно, може бути й інша. Все залежить від сценариста з рогами і копитами.

І от мені зовсім незрозуміло, навіщо замість тихої сімейної бесіди треба влаштовувати подібні шоу.
І інтернет у них є, і телевізор, і книги які завгодно — електронні чи паперові, на вибір, хоч Туреччина, хоч Таїланд…
Але люди не перестають псувати одне одному нерви. Війни влаштовують, теракти, склоки, міжпартійну возню. Коли треба лише сісти й поговорити, розслабитися, на природу виїхати, юшку зварити. Та мало що ще. Живи та й радій, скільки Всевишній тобі відміряв.

Живіть, люди, у своє задоволення — і іншим жити не заважайте.

Іноді мене охоплюють смутні сумніви. І трапляється це з будь-якого приводу. Чи то прості життєві ситуації, чи доволі важливі життєві настанови.

Наприклад, чому люди шукають нових супутників життя, коли старі ще зовсім не «зносилися». Живуть собі, живуть — і раптом згадали, що вони «не зійшлися характерами». До цього сходилися, а тут раптом раз — і вщент. Як казав тов. Булгаков: «Хрясь — і навпіл!». От і тут — хрясь.
І вже діти не перешкода, дуже кортить збігу характерів. А чому, питається, так виходить, панове-громадяни? Та тому що зустрілися десь у темряві танцювального майданчика, пообіймалися у парковій алеї чи в квартирі якогось друга чи подруги — і все! Згрішили похапцем. Потім два місяці не бачилися, наче й не рідні. Потім з’являються «пухлини-животики від думок», і цей орган тіла починає «лізти на ніс». Ніжкою, звісно, ще ніхто не стукає, але ситуація надзвичайна.