Ніч,коли згас спокій

Нарешті настав вечір. Після чергового важкого робочого дня Тянь і його мати повернулися додому, мріючи лише про вечерю та відпочинок.
Як завжди, вони повечеряли, поговорили про справи й невдовзі розійшлися по своїх кімнатах.
Та цієї ночі спокій Тяня знову порушив знайомий сон.
Він бачив полум’я, чув крики й відчував, як невідомі люди переслідують його. Вони хотіли вбити його лише за те, що він був єдиним спадкоємцем феніксів.
Тянь різко розплющив очі.
Його тіло вкривав холодний піт, а серце шалено калатало.
— Знову цей сон… — прошепотів він, сідаючи на ліжку.
Це повторювалося вже не вперше. Щоразу він бачив одне й те саме: палац у вогні, незнайомі обличчя й голоси, які називали його спадкоємцем. Але чому? Звідки його свідомість могла знати про те, чого він ніколи не переживав?
Тянь провів долонею по обличчю й важко зітхнув.
— Що зі мною відбувається?
Він підвівся й тихо вийшов із кімнати. Зазирнувши до матері, переконався, що вона спокійно спить, і лише тоді попрямував до глечика з водою.
Зробивши кілька ковтків, хлопець повернувся до ліжка. Цього разу він сподівався нарешті виспатися.
Однак щойно сон почав огортати його свідомість, звідкись долинули крики.
Тянь насупився.
Спочатку він вирішив, що це продовження кошмару, але раптом почув гучний тріск, а повітря наповнив різкий запах диму.
Він розплющив очі.
Стеля палала. Полум’я вже охопило частину кімнати, а крізь щілини у дверях пробивалося червоне світло.
— Що за…
Тянь миттю схопився з ліжка й кинувся до виходу. Відчинивши двері, він побачив коридор, наповнений димом. Звідусіль лунали крики, а зовні гриміла зброя.
Це був не сон.
— Мамо! Мамо, де ти?!
Не чекаючи відповіді, хлопець побіг до її кімнати.
— Сину, тікай! — почув він крізь тріск вогню. — Почалася війна!
Тянь побачив матір біля скрині. Її одяг був закривавлений, а сама вона ледве трималася на ногах. Проте навіть тепер жінка продовжувала щось шукати серед речей.
— Мамо! — Він кинувся до неї. — Що сталося? Ти поранена!
— Не зупиняйся, сину. Ти повинен тікати!
— Ні! Ми підемо разом! — Тянь обхопив її за плечі, намагаючись підвести. — Ходімо, поки будинок не обвалився!
— Зараз, сину. Ще хвилинку…
— Що ти шукаєш?! Мамо, благаю, ходімо!
Жінка нарешті відсунула кілька речей і дістала невеликий нефритовий кулон. Той самий, який зберігала протягом усіх цих років і нікому не дозволяла торкатися.
Вона міцно стиснула його в долоні, а тоді вклала синові в руку.
— Тримай. Ніколи не губи його.
Тянь розгублено поглянув на кулон, а потім знову на матір.
— Мамо, що це? Чому ти…
— Синочку, мені потрібно тобі дещо розповісти.
— Потім розкажеш! Зараз треба вибиратися звідси!
Він знову спробував підвести її, але Лі Шень похитала головою. Її обличчя зблідло, а в очах з’явився такий біль, якого Тянь ніколи раніше не бачив.
— Боюся, Тяню, я не переживу цієї ночі.
— Не кажи так! — вигукнув хлопець. — Ти підеш зі мною. Чуєш? Я не залишу тебе тут!
Лі Шень торкнулася його обличчя тремтячою рукою.
— Послухай мене, сину. Прошу тебе… Ти повинен знати правду, поки ще маєш змогу її почути.
Тянь завмер. Він ніколи не чув у голосі матері такої рішучості, змішаної з відчаєм.
— Правда? Яка ще правда?
Жінка на мить заплющила очі, збираючись із силами. За дверима щось упало, і полум’я з тріском охопило дерев’яну балку над їхніми головами.
— Тебе звати не зовсім так, як ти звик думати. Ти не народився в нашій родині, Тяню. П'ятнадцять років тому я отримала тебе на виховання від жінки, яка ризикувала всім заради твого порятунку.
Хлопець недовірливо похитав головою.
— Що ти таке кажеш? Ти моя мама!
— Я твоя мама, — тихо відповіла Лі Шень, і сльози покотилися по її щоках. — Бо всі ці роки любила тебе як рідного сина. І ніщо цього не змінить.
Вона міцніше стиснула його руку.
— Але таємниця твого народження набагато страшніша, ніж ти можеш уявити.
Тянь відчув, як усередині все стискається. У пам’яті раптом зринув його дивний сон — палац, вогонь, переслідувачі та голоси, що називали його спадкоємцем.
— Ті люди… Вони прийшли за мною?
Лі Шень мовчки кивнула.
— П'ятнадцять років тому, коли ти народився, імператорський палац охопила змова. Твоя справжня мати, імператриця Лянь Шень, помирала, але перед смертю встигла врятувати тебе. Вона наказала сховати тебе серед простих людей, щоб ніхто не зміг знайти останнього спадкоємця феніксів.
Тянь відступив на крок.
— Спадкоємця феніксів?..
— Так, сину. Ти — принц Шень Лань, єдиний законний спадкоємець роду феніксів.
Хлопець дивився на неї, не в змозі вимовити бодай слово. Усе його життя — скромний будинок, робота на полях, розмови за вечерею — раптом здалося частиною якоїсь чужої історії.
— Ні… Цього не може бути. Я звичайний хлопець. У мене ніколи не було палацу, слуг чи…
— Саме таким тебе й мали бачити, — перебила його мати. — Звичайним хлопцем, про якого ніхто не став би розпитувати. Твоя справжня особистість мала залишитися таємницею.
Вона вказала на нефритовий кулон у його руці.
— Це належало твоїй матері. Вона залишила його тобі перед смертю. Я зберігала кулон усі ці роки, чекаючи, коли настане час розповісти правду.
Тянь опустив погляд на нефрит. Камінь відбивав відблиски полум’я, і на мить йому здалося, що всередині промайнуло ледь помітне світло.
— Але чому зараз? Хто напав на нас? Невже вони знайшли мене?
— Я не знаю, сину. Та якщо вони дізналися, ким ти є, то не зупиняться, поки не отримають бажаного.
Лі Шень схопила його за руку й подивилася просто в очі.
— Ти повинен жити. Чого б це не коштувало. Не довіряй кожному, хто називатиме себе твоїм союзником. Шукай відповіді, але не забувай, що твоя кров — не лише право на престол. Це відповідальність перед усім народом феніксів.
— Мамо…
— І ще одне, Тяню. Ти маєш пам’ятати: я ніколи не вважала тебе чужим. Ти завжди був і залишатимешся моїм сином.
Зовні пролунав гуркіт. Будинок здригнувся, і з перекриття посипалися іскри.
Лі Шень похитнулася.
— А тепер іди.
— Ні! Я не залишу тебе!
— Тяню, послухай! — Її голос раптом став сильнішим. — Твоя мати віддала життя, щоб ти виріс. Я теж не дозволю, аби все було марно. Якщо залишишся тут, загинеш разом зі мною. Ти повинен урятуватися!
Тянь дивився на жінку, яка виховала його, навчила працювати й завжди зустрічала усмішкою, навіть коли їй самій було важко.
Він не міг просто піти.
Та в її очах було щось таке, що змусило його зрозуміти: цього разу вона не дозволить йому сперечатися.
Лі Шень востаннє обійняла сина.
— Пробач мені, що не розповіла раніше. І пам’ятай: ким би ти не став, ніколи не втрачай себе.
Тянь притиснув її до себе, не стримуючи сліз.
Ще кілька годин тому він був звичайним хлопцем, який турбувався про матір і мріяв про спокійне життя.
Тепер він дізнався, що є останнім спадкоємцем феніксів, на якого полюють невідомі вороги.
Але найстрашніше було попереду.
Бо, відпускаючи його, Лі Шень уже знала те, чого ще не розумів сам Тянь: цієї ночі він утратить не лише свій дім.