Життя під чужим небом

Сонце яскраво освітлювало поля, заливаючи золотавим світлом молоді сходи й стежки між грядками.
Тянь Шеню вже виповнилося п’ятнадцять років. Від самого ранку він допомагав матері поратися на полі. Роботи було багато, але хлопець не скаржився. Відколи батько помер, коли йому було лише два місяці, вони залишилися вдвох, і він рано звик бути маминим помічником.
Тянь витер чоло рукавом і поглянув на жінку, яка працювала поруч.
— Мамо, тобі не важко? — запитав він.
— Ні, синочку, усе добре, — усміхнулася вона. — Ти моя опора й підтримка. З тобою мені набагато легше.
Хлопець на мить замовк, а потім знову заговорив, цього разу тихіше:
— Мамо, а ти ніколи не шкодувала, що твоє життя склалося саме так? Що тобі доводиться стільки працювати, замість того щоб жити інакше?
Жінка припинила роботу й уважно подивилася на сина. У її погляді промайнув сум, який вона зазвичай намагалася приховувати.
— Не буду брехати, синочку. Інколи буває дуже важко. Особливо коли згадую твого батька й думаю, як могло б скластися наше життя, якби він залишився з нами. Але я не шкодую про те, що маю тебе.
Вона ледь усміхнулася й поправила пасмо волосся, що вибилося з-під хустки.
— Ти виріс добрим хлопцем. Завжди допомагаєш мені, дбаєш про мене й ніколи не залишаєш наодинці з турботами. Хіба цього мало для щастя?
Тянь опустив голову. Йому раптом стало соромно за те, що він узагалі поставив таке запитання.
Він підійшов до матері й міцно її обійняв.
— Вибач, мамо.
Жінка здивовано поглянула на нього, а тоді ніжно погладила по спині.
— Синочку, за що ти просиш вибачення?
— За те, що через мене тобі довелося стільки пережити. Ти могла б жити інакше, а натомість мусиш щодня працювати, щоб ми мали що їсти.
Мати на мить заплющила очі. Коли вона знову заговорила, її голос трохи тремтів.
— Ти не винен у цьому. Така вже наша доля, і ми не можемо змінити минуле.
Вона витерла сльозу, що скотилася по щоці, а потім усміхнулася синові.
— Та знаєш, якби не ти, я, можливо, й не знайшла б у собі сил жити далі після смерті твого батька. Саме ти допоміг мені пережити ті важкі часи. Ти став моєю радістю, моєю надією і причиною прокидатися щоранку.
Тянь ще міцніше обійняв її.
Деякий час вони стояли мовчки, не звертаючи уваги на роботу, що чекала попереду. Навколо шелестіло листя, десь удалині перегукувалися птахи, а сонце повільно підіймалося над полями.
Для Тяня це було звичайне життя — скромна хатина, важка праця й материнська усмішка. Він навіть не здогадувався, що далеко звідси колись його ім’я належало людині, заради якої могли спалахнути війни.
І що нефритовий амулет, який мати берегла серед найцінніших речей, приховував таємницю його справжнього походження.