Давид

Дим розвіював всі спогади.Куріння вбиває і душу не лікує, але цей дим заворожує. Він витає у повітрі ,інколи вимальовуючи її портрет: усмішка, очі темно-карі, ямочка недалеко від губ.Колишній ангел, сидів у номері отелю, і закурював третю сигарету, від якої взагалі нічого не відчував, ні полегшення, ні спокою.Дивне видовище....Ангел і куріння. Але, що коштує це куріння, якщо я вже маніпулюю людьми, аби мати хороше, навіть розкішне життя. 

Задивившись в одну точку на стіні, помиволі почав споминати свій біль, який тепер зі мною вічно, як залишився крил, точніше що з них лишилось, як відібрали моє кохання і попав на землю, тільки по тій причині , що тут "моя душа". Чому я не відчуваю нічого? Жодного імпульсу. Жодного знаку. Жодного знайомого відлуння її присутності. Ті, хто позбавив мене всього, постаралися на славу. Закинули мене на один край світу, а її — на інший. Відрізали всі нитки, які могли привести їх одне до одного. Але одного я не міг зрозуміти. Чому вона мене не шукає? Чому не подає жодного знаку? Чому не робить бодай крок назустріч, як це роблю я? Невже тільки я пам'ятаю? Ця думка була страшнішою за втрату крил. А раптом мене обманули? Раптом її взагалі немає на землі?

Мої питання в голові, наодинці з собою відпали,до того самого моменту поки я від роботи не пішов замовляти вечірку. Зайшовши у кабінет, я одразу впізнав її. Сиділа моя Катя - серйозна та трішки сумна, почувши,що я зайшов у кабінет, піднявши очі до мене, усміхнулась.Я не бачив, її стільки часу і тут мені треба ввести себе впевненно і незнайомо. Всередині  себе я очікував від неї реакції на мене,може вона гляне на мене і згадає,можливо, завмре на секунду довше, ніж потрібно. Можливо, її душа впізнає мене раніше, ніж розум, але дива не сталось.Привітались, я сів,розглядаючи не тільки її, а весь кабінет я помітив пір'їнку у композиції з квітів. Катя дивилась на нього без напруги. Просто уважно. Як на нового клієнта, в якому треба вловити характер, запит, настрій. Точніше не сильно й дивилась, зависла тільки коли сказав їй своє ім'я. Погляд, щось у ньому промайнуло. Душа шалено зраділа всередині, хоч зовні я залишався незворушним, промайнула надія. Сьогодні знову не буде сна, знову сигарета за сигаретою ,дим до самого світанку...І це було найгірше моє покарання, "Вищі",добре знали, як завдати мені болю. Бо вона не знала. Не пам’ятала. Пір’їнка в квітах - мій знак, мій слід. Ледь усміхнувся краєм губ і, не відводячи погляду від композиції, запитав: - Цікаве забарвлення пір’я… не бачив такого раніше. Катя мило відповіла, - тепер моя Фортуна . 

- Фортуна… повторив я тихіше, більше для себе, ніж для неї.

Куток моїх губ ледь сіпнувся.

— Тоді, схоже, вона вибрала правильне місце. Катя зніяковіла від такої відповіді і лише мило посміхнулась, продовжуючи дивитись у монітор, залишаючись у ньому. Світло монітора відбивалося в її темно-карих очах, поки вона щось уважно друкувала й переглядала на екрані. А я дивився на неї. На те, як вона звично закушує губу, коли замислюється. На те, як ховає усмішку, коли їй ніяково. На те, що пам'ятав краще за власне минуле. Вона залишалася там, у своєму світі, за монітором і робочими справами. І навіть не здогадувалася, що для мене ця зустріч була не просто розмовою про вечірку. Вона була дивом.  Катя трохи нахилилась, переглядаючи нотатки. - У вас є побажання щодо стилю вечірки? Її голос був спокійний. Робочий. Чужий. І це слово знову вдарило всередині: незнайомець. Давид на мить опустив погляд на пір’їнку в квітах. Потім підняв очі на неї.        І в цьому погляді було все, що він не мав права сказати. Усі роки пошуків. Усі безсонні ночі. Уся любов, за яку колись заплатив власними крилами.  Він побачив ,що вона зніяковіла,від його погляду, знову повернулась у екран. Сидіти навпроти неї й робити вигляд, що він її не знає — найгірша роль з усіх можливих. Далі продовжили обговорювати, ще деталі,я як міг контролював себе, але мої погляди говорили, краще дій. На щастя, Катя була занадто захоплена роботою, щоб почути це мовчазне зізнання. А може, навпаки. Її душа вже давно все чула, просто пам'ять вперто мовчала. 

Домовившись, ми попрощались, і тепер я знаю, що вона є, і навіть втрата крил боліла менше, ніж ці роки без неї. Але тепер буде повернення...

Катя

Тим часом пройшло лише три дні після сварки з Марком. Вона досі жила у подруги Мірри. В той самий день,приїхавши до подруги, на емоціях, які стримувала при Маркові, з порогу Катя розплакалась. Подруга завела її наляла бокал вина і розпочалась розмова: 

- Мірро, як мене так з цим Марком у все це занесло? Я вже не розумію, що відчуваю… Я навіть хотіла взяти відпустку на тиждень… а зараз я взагалі…як наче в прострації, таке останній раз було, коли не стало моїх рідних.... Сльози покотились градом. Мірра її обійняла. Думки, спогади, я навіть не пам'ятала голоса своїх рідних і фоторафій не було, лише пам'ятники на кладовищі з їхніми ініціалами та датами.Марк єдина моя сім'я, яка у мене була, а чи буде далі не знаю. - Як мені погано.... Мірро, я піду в твою гостьову, ппобуду трішки сама, витираючи каплі сліз з обличчя, промовила Катя, виходячи з спальні, вона промовила - Дякую, що ти є.... Подруга кивнула і посміхнулась їй:  - Якщо, що заходь до мене. Разом помовчим. Катя в секунді зрозуміла, що точно виграла це життя у дружбі, ледве натянуто усміхнувшись ,вона теж кивнула.

Сидівши вже на дивані у гостьовій, Катя взяла телефон у руки.  Екран одразу засвітився десятками повідомлень від Марка - пояснення, виправдання, нові спроби щось довести. Вона не читала. Просто дивилась кілька секунд, а потім вийшла з переписки. Палець сам відкрив стрічку соцмереж.                   І там - життя. Чужі усмішки, подорожі, ідеальні фото, кав’ярні, обійми, «щасливі моменти», які виглядали так, ніби в них не існує болю. Зайшовши на свою сторінку, оглянувши, нехай моє щастя теж буде, хоч в соцмережах. Виключивши екран телефона, із сидячого положення, я помимоволі лягла. Дивившись у потолок, я чомусь згадала, свого клієнта, який замовляв, вечірку в стилі гральних карт. Непомітно для себе, я щиро усміхнулась від своїх думок.Було щось у тій розмові, що залишило легке тепло всередині. І дивне бажання - ще раз зніяковіти від його погляду, від його спокійного голосу, від тієї незрозумілої присутності, яка чомусь чіпляла більше, ніж мала б. Так лежачи, мріявши, я заснула.