Катя

На роботі було тихо. Така тиша, яку не люблять — коли чути кожен крок, кожен зітх. Катя сиділа за столом, дивлячись у монітор, але не бачила рядків. Перед очима раз по раз спливав Марк — учорашній, з запахом алкоголю й порожнім поглядом. Так дивно від того, що мимоволі в снах є більше життя, чим в житті. Так все насичено відбувається, а сьогодні вночі , коли я пішла спати на диван від Марка. Мені знову снився, той самий сон, ті очі, те саме місце,я поволі думаю, чи не сходю я з розуму, навіть подумую піти до бабки-гадалки.Від своїх думок у голові,я навіть посміхнулась. Іще була дивина, я у сні відчула сигаретний дим. Дим ,який взагалі не люблю, не переношу на дух, пробудив у мене неочікуванну для мене і мого тіла реакцію. Мурашки,такі крихітні вкрили мене по всьому тілу, як це було чудово,такі відчуття,навіть не опишу сама для себе. Думи мої, думи...Стук в двері,з цими думками,снами, вже геть забула,що я на роботі:

-Да, да заходьте, - промовила я. Піднявши голову в сторону дверей, звідки йшов звук, до мене заглянув чоловік ,середнього зросту, з блакитними очима.

-Добрий день, Катерино Златославівно, я хотів би замовити ,точніше організувати приватну вечірку, якщо це можливо?, - зайшовши в кабінет, після привітання , він продовжив.

-Доброго дня, звичайно можливо, які будуть побажання, в якому стилі,? ,- усміхнувшись сама до себе, - І звичайно, як до вас звертатись?,- потянувшись вже до ноутбука, починаю робити анкету для нашого клієнта,дивлячись у монітор,очікую почути дані та вподобання клієнта.

-Так, зовсім забув представитись. Давид Едуардович, — сказав він після короткої паузи. — Хочу зробити все в стилі гральних карт, настільних ігор, щось у цьому дусі.
Говорячи про приватну вечірку, Давид раз по раз переводив погляд — то на Катю, то на стіл, ніби зважував, куди краще дивитись.
А Катя… як дивилась у монітор, так і залишалась у ньому. Пальці швидко бігали по клавіатурі, фіксуючи кожне слово.
Та коли вона почула ім’я, рух зупинився.
Катя підняла очі. Здивовано. Мовчки.
Лише на мить — рівно настільки, щоб зустріти його погляд.
Потім знову опустила очі до екрана й, ніби нічого не сталося, продовжила заповнювати анкету. Піднявши очі від монітора. Вона продовжила ставити запитання щодо організації вечірки. Голос був рівний, професійний, майже механічний. Вона не дивилась на нього — до тієї самої секунди.
Їхні погляди зустрілись.
І цього виявилось достатньо.
Світ ніби на мить зсунувся: звуки притихли, простір стиснувся до кількох сантиметрів між ними. В його очах було щось знайоме й водночас лякаюче — таке, що не мало пояснення, але мало силу.
Катя оторопіла. Пройшла секунда, але дивне відчуття не покидало. Очі ,очі , такі знайомі, прям ,як у того чоловіка у снах. Так,так, працюєм,не відволікаємся, так,що далі, далі, так ,ага в анкеті, скільки гостей, образи гостей. Катя кліпнула першою.
Ніби натиснула внутрішню кнопку — повернутись.
— Отже, кількість гостей? — голос звучав рівно, майже безбарвно. Вона знову подивилась у монітор, змусивши пальці рухатись, ніби нічого не сталося. — Чи плануються тематичні образи для гостей?
Професійність лягла на неї, як добре знайомий костюм. Трохи тісний, але надійний.
Давид ледь усміхнувся. Не кутами губ — поглядом.
Він не став коментувати паузу, не поставив зайвих запитань. Лише трохи відхилився на спинку стільця, ніби приймаючи правила цієї гри.
— Образи будуть, так, — спокійно відповів він. — Але без перебору. Хочу, щоб усе виглядало… інтелігентно.
Він знову подивився на Катю. Цього разу — довше, ніж дозволяла ввічливість, але коротше, ніж хотілося.
Катя це відчула.
І не підняла очей.                                                                     — У такому разі я підготую попередню концепцію й надішлю вам на погодження, — підсумувала Катя, нарешті підвівши очі. — Можете, будь ласка, залишити контактний номер або пошту?
— Звісно, — відповів Давид і назвав дані, повільно, чітко.
Катя внесла їх в анкету, не перепитуючи, не коментуючи, ніби це був просто ще один рядок у списку.
Ще один клієнт.
Ще один проєкт.
— Тоді я зв’яжусь із вами найближчим часом, Давиде Едуардовичу.
Він кивнув, підвівся й на мить затримався, ніби хотів щось додати, але передумав.
— Гарного дня, Катерино Златославівно.
Двері зачинились м’яко, майже беззвучно.
Катя ще кілька секунд дивилась у порожній прохід, а потім повернулась до монітора.
Курсор блимав у полі «контакт». Глянувши ще раз на його ім’я,  Я мимоволі усміхнулась.
Усмішка була ледь помітна — швидше відчутна, ніж видима.
Цікава буде організація, — майнула думка.
Закривши анкету, зробила ковток уже холодної кави й повернулась до роботи.
Але цього разу тиша в кабінеті була не порожньою.