Марк

Голова болить страшенно… Як мені тепер піднятися? Цікаво, як я взагалі дійшов до квартири.

— Треба випити таблетку, а то зараз голова трісне… — проговорив я сам до себе.

Піднявшись із ліжка й трохи посидівши на його краю, помітив, що Каті поруч немає. Викликало неприємне відчуття: за цей останній місяць ми більше як співмешканці, а не чоловік і дружина.

Втомлено провів рукою по очах і нарешті піднявся. Дійшовши до кухні, взяв таблетку, запив водою й уперся руками в стільницю. Дивлячись у стіну перед собою, я мимоволі почав згадувати нашу першу зустріч з Катею.

Якою усміхненою й легкою вона тоді була… закоханою в життя, у мене. Інколи у мене виникало відчуття, що я й не заслуговую її кохання, її тепла.

Моргнув. І перед очима відразу постав її образ: така мила — з чарівними ямочками на щоках, теплими русявими косами, трохи вигорілими на сонці, вузькою талією, середнім зростом і тією зніяковілою усмішкою.

Ми вже разом десять років. Їй було вісімнадцять, а мені двадцять два. Я тоді був душею компанії, більш реалізованішим, ніж зараз. Аж смішно від цього. Лечу в безодню… і її ще тягну за собою.

І що робити з цим? Геть і не знаю. Телефоний звук вирвав мене із спогадів. А де той телефон, не зрозуміло, повернувшись у спальню,перевернувши всю постіль,нарешті знайшов.Виклик вже завершився. Розблокувавши телефон, глянув на виклик, незнайомий, цікаво? Чи не натворив ,я нічого на п'яну голову? Поки я був у роздумах, телефон знову задзвонив, той самий номер,я взяв:

-Алло???

-Добрий ранок, Марк Васильович, Вас турбує дуже хороший ваш товариш....

Далі все було ,як в тумані,краще б я щось зробив на п'яну голову. Дзвонила дуже "хороша людина", якій я заборгував гроші. Голова кипіла — і вже не від похмілля. Проблема була не лише в боргах, а й у тому, що Катя знає лише про наші офіційні кредити. Тепер будь-яка моя дія могла вивести її на невірний шлях… і я відчував, як серце починає калатати все швидше.
Нічого,я все вирішу, точно вирішу, хоча сам не був у цьому впевненний.

Тепер мною володів тільки страх та паніка. Всі інші почуття відійшли на інший план. 

Я повільно опустився на край ліжка, стискаючи телефон так, що побіліли пальці. У голові крутилася лише одна думка: аби тільки Катя не дізналася. Не тому, що їй буде боляче… ні. А тому, що тоді мені доведеться дивитися їй в очі. Пояснювати. Виправдовуватися. Ламатися остаточно. Вона ж не винна. Я це розумів. Але це усвідомлення не викликало каяття — лише роздратування. Бо її правда могла стати моїм кінцем. Уявив, як вона стоїть на кухні з тією своєю тихою зосередженістю, як слухає, не перебиваючи. Як спочатку мовчить. А потім — той погляд. Не крик, не істерика. Гірше. Розчарування. Остаточне. Мене пройняло холодом.

Ні. Цього не буде  Я все ще повторював собі, що роблю це заради неї. Що беру удари на себе. Що захищаю. Але десь глибоко всередині знав: я боюся не за Катю. Я боюся втратити звичний світ, де вона поруч, де є хтось, хто ще вірить у мене, навіть коли я сам уже давно не вірю. Телефон знову завібрував у руці — коротке повідомлення. Без погроз, без емоцій. Лише дата. Лише час. Лише сума. Все чітко. Все холодно. Все без варіантів. Я видихнув, але повітря в легенях не стало більше. Серце гупало десь у горлі. Мені захотілося втекти — не від них, не від боргів… від відповідальності. Зникнути. Пересидіти. Зробити вигляд, що все якось саме розсмокчеться. Як я завжди робив. І раптом я зрозумів: найбільше я боюся не того, що з Катею щось станеться. А того, що нічого не станеться — і вона просто піде. Спокійно. Без скандалу. Без шансів повернути.

КАТЯ

На роботі було тихо. Така тиша, яку не люблять — коли чути кожен крок, кожен зітх. Катя сиділа за столом, дивлячись у монітор, але не бачила рядків. Перед очима раз по раз спливав Марк — учорашній, з запахом алкоголю й порожнім поглядом. Так дивно від того, що мимоволі в снах є більше життя, чим в житті. Так все насичено відбувається, а сьогодні вночі , коли я пішла спати на диван від Марка. Мені знову снився, той самий сон, ті очі, те саме місце,я поволі думаю, чи не сходю я з розуму, навіть подумую піти до бабки-гадалки.Від своїх думок у голові,я навіть посміхнулась. Іще була дивина, я у сні відчула сигаретний дим. Дим ,який взагалі не люблю, не переношу на дух, пробудив у мене неочікуванну для мене і мого тіла реакцію. Мурашки,такі крихітні вкрили мене по всьому тілу, як це було чудово,такі відчуття,навіть не опишу сама для себе. Думи мої, думи...Стук в двері,з цими думками,снами, вже геть забула,що я на роботі:

-Да, да заходьте, - промовила я. Піднявши голову в сторону дверей, звідки йшов звук, до мене заглянув чоловік ,середнього зросту, з блакитними очима.

-Добрий день, Катерино Златославівно, я хотів би замовити ,точніше організувати приватну вечірку, якщо це можливо?, - зайшовши в кабінет, після привітання , він продовжив.

-Доброго дня, звичайно можливо, які будуть побажання, в якому стилі,? ,- усміхнувшись сама до себе, - І звичайно, як до вас звертатись?,- потянувшись вже до ноутбука, починаю робити анкету для нашого клієнта,дивлячись у монітор,очікую почути дані та вподобання клієнта.

-Так, зовсім забув представитись. Давид Едуардович, — сказав він після короткої паузи. — Хочу зробити все в стилі гральних карт, настільних ігор, щось у цьому дусі.
Говорячи про приватну вечірку, Давид раз по раз переводив погляд — то на Катю, то на стіл, ніби зважував, куди краще дивитись.
А Катя… як дивилась у монітор, так і залишалась у ньому. Пальці швидко бігали по клавіатурі, фіксуючи кожне слово.
Та коли вона почула ім’я, рух зупинився.
Катя підняла очі. Здивовано. Мовчки.
Лише на мить — рівно настільки, щоб зустріти його погляд.
Потім знову опустила очі до екрана й, ніби нічого не сталося, продовжила заповнювати анкету. Піднявши очі від монітора. Вона продовжила ставити запитання щодо організації вечірки. Голос був рівний, професійний, майже механічний. Вона не дивилась на нього — до тієї самої секунди.
Їхні погляди зустрілись.
І цього виявилось достатньо.
Світ ніби на мить зсунувся: звуки притихли, простір стиснувся до кількох сантиметрів між ними. В його очах було щось знайоме й водночас лякаюче — таке, що не мало пояснення, але мало силу.
Катя оторопіла. Пройшла секунда, але дивне відчуття не покидало. Очі ,очі , такі знайомі, прям ,як у того чоловіка у снах. Так,так, працюєм,не відволікаємся, так,що далі, далі, так ,ага в анкеті, скільки гостей, образи гостей. Катя кліпнула першою.
Ніби натиснула внутрішню кнопку — повернутись.
— Отже, кількість гостей? — голос звучав рівно, майже безбарвно. Вона знову подивилась у монітор, змусивши пальці рухатись, ніби нічого не сталося. — Чи плануються тематичні образи для гостей?
Професійність лягла на неї, як добре знайомий костюм. Трохи тісний, але надійний.
Давид ледь усміхнувся. Не кутами губ — поглядом.
Він не став коментувати паузу, не поставив зайвих запитань. Лише трохи відхилився на спинку стільця, ніби приймаючи правила цієї гри.
— Образи будуть, так, — спокійно відповів він. — Але без перебору. Хочу, щоб усе виглядало… інтелігентно.
Він знову подивився на Катю. Цього разу — довше, ніж дозволяла ввічливість, але коротше, ніж хотілося.
Катя це відчула.
І не підняла очей.                                                                     — У такому разі я підготую попередню концепцію й надішлю вам на погодження, — підсумувала Катя, нарешті підвівши очі. — Можете, будь ласка, залишити контактний номер або пошту?
— Звісно, — відповів Давид і назвав дані, повільно, чітко.
Катя внесла їх в анкету, не перепитуючи, не коментуючи, ніби це був просто ще один рядок у списку.
Ще один клієнт.
Ще один проєкт.
— Тоді я зв’яжусь із вами найближчим часом, Давиде Едуардовичу.
Він кивнув, підвівся й на мить затримався, ніби хотів щось додати, але передумав.
— Гарного дня, Катерино Златославівно.
Двері зачинились м’яко, майже беззвучно.
Катя ще кілька секунд дивилась у порожній прохід, а потім повернулась до монітора.
Курсор блимав у полі «контакт». Глянувши ще раз на його ім’я,  Я мимоволі усміхнулась.
Усмішка була ледь помітна — швидше відчутна, ніж видима.
Цікава буде організація, — майнула думка.
Закривши анкету, зробила ковток уже холодної кави й повернулась до роботи.
Але цього разу тиша в кабінеті була не порожньою.