Марк

Голова болить страшенно… Як мені тепер піднятися? Цікаво, як я взагалі дійшов до квартири.

— Треба випити таблетку, а то зараз голова трісне… — проговорив я сам до себе.

Піднявшись із ліжка й трохи посидівши на його краю, помітив, що Каті поруч немає. Викликало неприємне відчуття: за цей останній місяць ми більше як співмешканці, а не чоловік і дружина.

Втомлено провів рукою по очах і нарешті піднявся. Дійшовши до кухні, взяв таблетку, запив водою й уперся руками в стільницю. Дивлячись у стіну перед собою, я мимоволі почав згадувати нашу першу зустріч з Катею.

Якою усміхненою й легкою вона тоді була… закоханою в життя, у мене. Інколи у мене виникало відчуття, що я й не заслуговую її кохання, її тепла.

Моргнув. І перед очима відразу постав її образ: така мила — з чарівними ямочками на щоках, теплими русявими косами, трохи вигорілими на сонці, вузькою талією, середнім зростом і тією зніяковілою усмішкою.

Ми вже разом десять років. Їй було вісімнадцять, а мені двадцять два. Я тоді був душею компанії, більш реалізованішим, ніж зараз. Аж смішно від цього. Лечу в безодню… і її ще тягну за собою.

І що робити з цим? Геть і не знаю. Телефоний звук вирвав мене із спогадів. А де той телефон, не зрозуміло, повернувшись у спальню,перевернувши всю постіль,нарешті знайшов.Виклик вже завершився. Розблокувавши телефон, глянув на виклик, незнайомий, цікаво? Чи не натворив ,я нічого на п'яну голову? Поки я був у роздумах, телефон знову задзвонив, той самий номер,я взяв:

-Алло???

-Добрий ранок, Марк Васильович, Вас турбує дуже хороший ваш товариш....

Далі все було ,як в тумані,краще б я щось зробив на п'яну голову. Дзвонила дуже "хороша людина", якій я заборгував гроші. Голова кипіла — і вже не від похмілля. Проблема була не лише в боргах, а й у тому, що Катя знає лише про наші офіційні кредити. Тепер будь-яка моя дія могла вивести її на невірний шлях… і я відчував, як серце починає калатати все швидше.
Нічого,я все вирішу, точно вирішу, хоча сам не був у цьому впевненний.

Тепер мною володів тільки страх та паніка. Всі інші почуття відійшли на інший план. 

Я повільно опустився на край ліжка, стискаючи телефон так, що побіліли пальці. У голові крутилася лише одна думка: аби тільки Катя не дізналася. Не тому, що їй буде боляче… ні. А тому, що тоді мені доведеться дивитися їй в очі. Пояснювати. Виправдовуватися. Ламатися остаточно. Вона ж не винна. Я це розумів. Але це усвідомлення не викликало каяття — лише роздратування. Бо її правда могла стати моїм кінцем. Уявив, як вона стоїть на кухні з тією своєю тихою зосередженістю, як слухає, не перебиваючи. Як спочатку мовчить. А потім — той погляд. Не крик, не істерика. Гірше. Розчарування. Остаточне. Мене пройняло холодом.

Ні. Цього не буде  Я все ще повторював собі, що роблю це заради неї. Що беру удари на себе. Що захищаю. Але десь глибоко всередині знав: я боюся не за Катю. Я боюся втратити звичний світ, де вона поруч, де є хтось, хто ще вірить у мене, навіть коли я сам уже давно не вірю. Телефон знову завібрував у руці — коротке повідомлення. Без погроз, без емоцій. Лише дата. Лише час. Лише сума. Все чітко. Все холодно. Все без варіантів. Я видихнув, але повітря в легенях не стало більше. Серце гупало десь у горлі. Мені захотілося втекти — не від них, не від боргів… від відповідальності. Зникнути. Пересидіти. Зробити вигляд, що все якось саме розсмокчеться. Як я завжди робив. І раптом я зрозумів: найбільше я боюся не того, що з Катею щось станеться. А того, що нічого не станеться — і вона просто піде. Спокійно. Без скандалу. Без шансів повернути.