Марк

«Боже, як я від неї вхляв…» — подумав Марк, скоса глянувши на свою жінку.
Вона лежала поруч, дихала важко, крізь сон щось невнятно бурмотіла.
Він нетерпляче штовхнув її ліктем і буркнув:

— Що тобі там сниться? — і, відвернувшись на інший бік, додав крізь зуби: — Дістала вже. Через тебе виспатись не можу.

Катя мовчки підвелась і пішла на кухню.
Останнім часом вона його тільки дратувала: все не так, все не по ній.
Прийде з роботи — слова не скаже. На роботу йде веселіше, ніж додому.

«Я ж казав їй, що знайду роботу… Трохи потерпи — стане легше. Ну, кредити — то таке, я ж не навмисне втягнув… Але ж ми разом, сім’я. Мусимо тягнути все удвох», — намагався він переконати себе.

Насправді ж йому й самому було тяжко. Дім тиснув, усе дратувало. Не хотілось ні прибирати, ні готувати.
Ще й доводилось просити в неї на сигарети чи пляшку пива. «Мені ж теж треба якось розслабитись…»

Заснувши, Марк прокинувся вже ближче до обіду. Каті, звісно, поруч не було.

Він потягнувся, встав і поплентався до холодильника. Відкривши дверцята, буркнув:

— Так… що тут у нас? Млинці, салат… Тааа… І все? Як так можна! Могла б і щось нормальне приготувати.

З невдоволеною міною взяв тарілку з млинцями, поїв і замислився, чим би зайнятись.

Після обіду набрав друга — того самого, що іноді підпільно ремонтує чужі авто.
«Може, хоч на пиво скинемось… Бо що ще робити?»

.....

Катя

.....

Кожна ніч давалась мені все тяжче і тяжче, тільки я потонула у своїх райських снах. Марк вже будить, бо голосно йому. Раніше я все переводила на жарти, а зараз в мене така внутрішня агресія до нього. Я встала, пішла на кухню, щоб не заважати спати "коханому чоловіку", мда , як мені все це набридло, але щось і сил немає з цим боротись, лишень апатія до всього, як переступаю поріг квартири. Нема сил думати, поглянувши на телефон, побачила, що нема сенсу лягати спати, заварила собі каву, вийшла на невеличкий балкон, опершись на нього, закрила очі і  вдихала запах кави зі свіжим повітрям. Неймовірний запах, як наче у сні. Розслабившись, я відчула легкі дотики на плечах та волоссі :

- Дааавід  — прошепотіла я сама, не впевнена, чи вимовила вголос. Сама від себе не очікувавши, не зрозуміла ,що це зі мною, мабуть не проснулась ще, 

але це ім’я… воно звучало так знайомо і водночас дивно, що серце застигло на мить.

Руки, на яких відчула дотики, сіпнулись, і холодок пробіг по спині.
Я повільно відкрила очі — на балконі нікого не було. Тільки ранковий вітер колихав легку фіранку і розносив аромат кави.

«Хто… Дааавід? Чому це ім’я звучить у моїй голові?» — подумала я, намагаючись відшукати раціональне пояснення.
Але всередині відчувалася легка тривога і неймовірна цікавість, як ніби хтось невидимий спостерігав за мною і водночас кликав у свій світ.

Посміхнувшись сама собі, навіть не хотіла шукати пояснення, допивши каву. Пішла збиратись до нового дня...