- Ти ж любиш мене? - звук голосу розриває стукіт коліс електрички.
Саня розгублено обертається - чий же це голос? - і втуплюється просто в безодню чорних очей. Ошаліло моргає. Але очі дивляться - пильно, невідступно. Хвиля тепла накриває, піт лоскоче шию.
- Ну звісно, Валю, - Саня широко всміхається.
- Дивишся, ніби вперше бачиш, - супить тонкі чорні брови Валентин. У вагоні жарко. Край рожевої футболки врізається в його тонку шкіру. Поруч пульсує синя жилка. Ця пульсація притягує Саню. Неймовірно важко відвести очі від цього синього розчерку, наче від крихітного автографа творця на білій, як вапняк, шиї.
Валя завважує погляд, шкодно всміхається і затуляє жилку рукою:
- Я боюсь, коли ти так дивишся. Ще вкусиш!
На його руці - широкий бісерний браслет. Безіменного пальця бракує.
Саня остаточно струшує ману:
- Таке скажеш. Задумався, от і все.
- Про нас? - чорні очі стають гарячими, мов приск. На дні міняться іскри. Саня не може відвернутися, як заворожений.
Звук коліс міняється, глухне. Світло тьмяніє - електричка виривається із вільних полів і входить в приміську промзону.
- З нами все вирішено. Ми вже вдома, і все буде добре. Про що тут думати?
- Сань, Валь, що ви там копаєтесь? Три хвилини до прибуття!
Валя нахиляється під лаву - видно тільки обтягнуту рожевим спину і білу смужку шкіри під нею.
Вся ватага підгрібає до Сані. Стас плескає його по плечу і моргає на Валю. Веталь показує великий палець, і Олька б'є його по руці. З-під лавки з'являються два рюкзаки - зелена тридцятка і крихітна бірюзова десятка із кокетливим пухнастим зайцем на підвісці. Саня звично підхоплює обидва.
- Ніби все, - з-під лави повільно виринає чорнява Валина голова, ніби підіймається пляма нафти із затонулого танкера. Стас вражено чіпляється пальцями за Санине плече. Веталь гикає. На мить усі завмирають, як стоп-кадр при паршивому трафіку.
- Давайте на вихід, електричка гальмує, а ви розгальмовуйтесь, - командує Валя і зводиться в повен зріст. Закоротка футболка оголює пуп, і він різко смикає її донизу. Звідкись із одягу випадає зім'ята квітка і синьою ляпкою завмирає на брудній підлозі. Оля повільно моргає, оживає і бере Валю за руку:
- Давай скоріше, займем місце в тамбурі, поки хлопці копаються.
Ватага рушає. Електричка сіпається в конвульсіях. Стас обертається до Сані:
- Ну що ти завис?
Саня стоїть, втупившись у синю квітку.
- Люби мене - не забудь... - беззвучно шепоче він.
Від Гермаківки до Кривчого добиралися стопом. Звісно, хлопці хотіли йти навпрошки через ліс, але тоді декого (не будемо тицяти пальцями) довелося б нести на ручках кілометрів з десять. Все одно довелося ж - коли після огляду замку Гольських (якщо ті дві недокрадені аборигенами башти можна так назвати) прекрасна половина експедиції зажадала сатисфакції за обмануті сподівання. Довелося пообіцяти, що печера зветься Кришталевою не задурно, а що там зі стелі й стін стирчить справжній кришталь в людський зріст (майже правда), літають зграї кажанів-кровопивць (не зовсім брехня) і закопано бричку турецького золота (побрехеньки, але де наша не пропадала!)
Прекрасна половина постогнала і згодилася прошкандибати ще кілька кілометрів від замку до узлісся, де чорним потойбічним проваллям розчахнулося нутро землі.
Дорога не задалася від початку. Тобто з того самого моменту, коли Валя і Саня посварилися два дні тому, але пекельна електричка, спека, комарі, натерті ноги й обмануті сподівання просто в цю мить забивали останній цвях в труну їхніх крихких і химерних стосунків.
Саня не хотів, щоб все так закінчилося - по суті, й не почавшись. Але що він міг? Такого впертого створіння, як Валя, ще світ не бачив. Впертого, уїдливого, зверхнього, категорично в усьому правого. Саня попросив пробачення. Двічі. Оля пояснила, що він не те мав на увазі, а якщо і те, то ненавмисно. Стас розказав, як Саня мучиться, аж не їсть і не спить, бідашечка. І навіть Веталь доклався - після чого Валя з Олею гордо пошкандибали вперед на натертих ногах, роблячи вигляд, що вони хлопців знати не знають.
Залишилося пройти ще кілометрів зо п'ять, але терпець урвався усім. Лізти в темне вогке нутро печери, а тоді ночувати голічерева в такій убивчій атмосфері нікому не хотілося, тож хлопці зробили висновки і узялися за Саню.
- Будь мужиком, зроби перший крок, - зудів у саме вухо Стас. - Нічого в тебе не відвалиться, якщо ти виявиш ініціативу. Всю поїздку нам спаскудите своїми кислими пиками.
Саня засопів. Ага, він уже виявив був! Купив квитки на двох - і що тепер? Виявляється, це був замах на вільний вибір і особистий простір. Три години сварки, переплата за два квитки. Чисті збитки.
- Та забий, перебіситься, - життєрадісно пирхнув Веталь. - Не вперше посрались, не востаннє. От залізе під землю, перепудиться і прискаче, мов нічого й не було!
Саня сплюнув. Біситися - це був марафонний вид спорту, який ніколи не набридав. І останні сімдесят дві години бойкоту показали, що і не набридне.
- Покажи себе з кращого боку, - намагався достукатися до його совісті Стас. - Ти ж уважний, надійний, і все таке інше. Так покажи це! Хоча б рюкзак забери!
Ніби це спрацює... Саня зітхнув і безнадійно втупився в бірюзовий рюкзак із пухнастим зайцем, який виклично майорів попереду. Десять літрів трусів і косметики важить від сили п'ять кіло. Навіть морська свинка з радикулітом не спітніє від цієї ваги. Не оцінить, ой не оцінить! А от ніжний і трепетний особистий простір порветься на британський прапор...
- З кращого - то з кращого! - життєрадісно підхопив Веталь. - На найближчому привалі ми відповзем подалі в кущі, а ти дістанеш головний аргумент - чпок! - і всю придур як рукою зніме!
Саня закотив очі. Зніме-зніме. Патологоанатом мірку із нього зніме! От дурне патякає, а Саня з Валею не цілувалися ж навіть! Як двоє незайманців могли думати про таке?!