Глава 6

Стен узяв конверт, але зараз йому було байдуже до нього.

Лише тепер до нього по-справжньому дійшло: Джозі збиралася покинути його в день його народження.

Стен завжди забував про свій день народження.

Його рідня теж. А так званим друзям — і поготів. Можливо, частково він сам був у цьому винен.

Ще з двадцяти років Стен відмовився святкувати свій день народження. Знаки, які він тоді отримав, підказували йому: якщо він забуде про цей день, то залишиться самим собою.

Житиме далі — живий і здоровий, без бід та клопотів.

Тоді це його дуже налякало. Він перестав відзначати свій день народження й попросив усіх не нагадувати йому про цю дату.

Згодом це перетворилося на звичку. Аж поки не з'явилася Джозі.

Ну, точніше, Стен так і продовжував забувати про свій день народження, а Джозі — ніколи.

Вона щороку влаштовувала йому найкращі дні народження й дарувала приємні подарунки.

А тепер вона ж чудово знала, що сьогодні в нього день народження, і саме сьогодні збиралася зробити йому такий «подарунок».

Вона знала, що він забув. Але сама пам'ятала.

То невже їй настільки байдуже до нього?..

Невже вона вже настільки викреслила його зі свого життя, що вирішила покинути його саме в день його народження?

У грудях Стена знову боляче стиснулося. Він прикрив рот рукою й притулився спиною до дверей. Очі мимоволі налилися слізьми.

Та Стенові було байдуже. Ніхто не побачить, у якому стані зараз його душа…

Його кохана Джозі, наче зовсім чужа людина, так жорстоко й цинічно збиралася завдати йому цього безжального удару.

Мало того, що вона дозволяла чужим брудним рукам, губам і всьому іншому торкатися себе й проникати в неї.

Вона не прийняла його пробачення. Звинувачувала його.

І покинути саме того дня, коли вона завжди сяяла для нього, мов маленька зірочка…

Його кохана, ясна зірочка…

Стен заплющив очі й приглушено схлипнув.

Все ще прикриваючи рот рукою, він повільно сповз по дверях і незграбно сів на підлогу.

«Господи, Джозі… Кохана моя… Ну за що?.. Чому ти так зі мною?..»

Дві сльози все ж скотилися його щоками. Він розплющив очі й, важко підвівшись, нерівною ходою поплентався на кухню.

«Треба чимось себе зайняти».

Стен важко опустився на стілець і недбало кинув конверт на стіл. Бездумно дивився у вікно.

Взяв чашку кави й, зробивши маленький ковток холодної, гіркої кави, втупився в одну точку за вікном.

Мабуть, відчувши його душевний стан, небо доволі швидко почало затягуватися серпанком, а потім і важкими сірими хмарами.

Стен зробив великий ковток кави й мало не вдавився від несподіванки.

Він побачив у вікні те, чого аж ніяк не очікував.

На протилежному боці вулиці неквапливо котився диліжанс, запряжений одним майже виснаженим чорним конем, чиї очі були затягнуті білястою плівкою.

Сам диліжанс мав надзвичайно старий вигляд — облуплений, пошарпаний і місцями вже зотлілий.

Його дверцята перекосилися й злегка розгойдувалися під час руху. Оббивка звисала рваними клаптями.

Дерев'яний корпус місцями був добряче пошкоджений гниллю.

Усередині диліжанса Стен розгледів сухорляву стару.

На ній було брудне, зотліле синє плаття фасону дев'ятнадцятого століття й майже так само зотлілий синій капелюх.

Вона сиділа нерухомо, рівно випроставшись, із широко роззявленим ротом.

Її руки були притиснуті до грудей, а кістляві, скручені пальці майже торкалися підборіддя.

А на місці кучера сидів доволі кремезний чоловік у брудному костюмі дев'ятнадцятого століття, який колись, вочевидь, мав коричневий колір.

На голові в нього був такий самий коричневий казанок.

Увесь костюм, як і капелюх, носив на собі сліди сильного тління: місцями тканина була продерта до дір, а з подолу й рукавів звисали рвані клапті.

Обличчя чоловіка було велике, округле, з кудлатою чорною бородою та шкірою, білою, мов крейда.

Диліжанс неквапливо рухався з правого боку вулиці до лівого.

Стен завмер, спостерігаючи за цією водночас безглуздою й моторошною картиною. А люди довкола ходили у своїх справах так, наче вулицею зовсім не котився екіпаж просто з фільму жахів.

Та найбільше Стену пробіглися мурашки по шкірі від іншого. Чоловік у диліжансі дивився просто на нього.

Його обличчя було спотворене злобою, і цей погляд не віщував нічого доброго.

Отже, хлопець-листоноша не брехав. Цей дивний диліжанс зі зловісним кучером справді існував.

Диліжанс неквапливо проминув вулицю й зник із поля зору Стена.