Глава 5

Стен шмигнув носом і потер його. У цей момент він почув звук дверного дзвінка. Джозі?Джозі!

Він кулею вилетів із підвалу до вхідних дверей. Але, зупинившись біля них, зрозумів, що це навряд чи могла бути Джозі. Ключі в неї є.

Та й двері вона не замкнула, коли поспіхом ішла.

Стен скривив губи й неквапливо відчинив двері.

На порозі стояв зовсім юний хлопець-поштар.

Він виглядав трохи стурбованим і, схоже, застудженим. Гучно прокашлявся, шмигнув носом і втягнув назад краплі, що з нього витекли.

Він навіть не одразу помітив, що Стен уже відчинив двері й дивиться на нього.

Хлопець якось занепокоєно поглядав то за ріг будинку, то на дорогу.

Стен стиснув губи й сухо сказав:

— Слухаю.

Юнак підскочив на місці від несподіваного звертання, випустив із рук листи й одразу кинувся їх збирати, перепрошуючи.

У нинішньому стані Стена вся ця безглузда метушня лише дратувала.

Особливо те, що хлопець продовжував озиратися навіть тоді, коли поспіхом збирав листи, які раз у раз випадали йому з рук.

Стен роздратовано запитав:

— Молодий чоловіче, щось сталося? Вас хтось переслідує? І з якого ви приводу?

Юнак ще раз протяжно й упевнено шмигнув носом, випростався й швидко відповів:

— Вас вітає «Бритіш Дейлі Пост»! Раді повідомити вам, що наша компанія вирішила відродити споконвічні традиції пошти нашої великої країни, і тому… е-е… тому… ми… е-е… ви!.. Блін, знову забув… Вибачте.

Стен роздратовано махнув рукою:

— Та гаразд, юначе. Кажіть уже, що у вас там? Це що, знову пошта запрацювала?

Юнак упевнено всміхнувся, кивнув і відповів:

— Так, містере! «Дейлі Пост» відкрила нове відділення! І тепер усі давні традиції пошти знову доступні всім громадянам у повному обсязі! Ви, я так розумію, містер Хоуп?

Я кивнув і сказав:

— Так, це я. Нове відділення якусь акцію придумало? Якщо так, то мені нічого не треба: ні послуг, ні розсилки, ні газет — нічого!

Юнак ще ширше всміхнувся й уже хотів щось сказати, як удалині пролунав дуже дивний звук.

Наче хтось рівномірно відбивав копитами по асфальту.

Юнак миттєво змінився на обличчі. Вираз став майже переляканим, і він знову почав нервово озиратися.

Стена ця ситуація вже справді почала дратувати, і він вигукнув:

— Послухайте, юначе, у мене немає часу стояти тут цілий ранок і чекати, поки ви прийдете до тями! Може, викликати поліцію? Вас хтось переслідує?

Юнак шмигнув носом і схвильованим голосом відповів:

— Та я скажу — ви не повірите! Я такого жаху за все життя не бачив. Ні у фільмах, ні в іграх, ні в інтернеті! Мене переслідує… покійник на диліжансі!

Стен ляснув себе по лобі, важко видихнув і різко відповів:

— Ти що, знущаєшся з мене? Ти під кайфом? Що ти мені тут верзеш? Я зараз і справді викличу поліцію. Наркомани серед білого дня вештаються вулицями й лізуть до людей у будинки.

Цього разу юнак перелякано поглянув на Стена й мало не плаксивим голосом вигукнув:

— Містере Хоуп, присягаюся святим розп’яттям! Я не марю і не під кайфом. Ну, може, мені це просто здалося! Але чоловік на диліжансі мене дуже налякав. І руки в нього були холодні, як у мерця. Може, мені й справді все це привиділося, але було дуже страшно. Я чесно кажу! Не викликайте поліцію! Я тільки влаштувався до «Дейлі Пост»! Мені ця робота потрібна!

Стен роздратовано сказав:

— Ти взагалі розумієш, наскільки все це маячнею звучить? Чого б це якийсь кучер на диліжансі тебе лякав і переслідував? Чим ти такий особливий? Може, це якийсь пранк?

Юнак ще раз шмигнув носом, знизав плечима й відповів:

— Не знаю… Може, й пранк. Я про це не подумав. А переслідував він мене через вас.

Стен подивився на юнака, як на божевільного, і вигукнув:

— Що ти верзеш? Ти явно під наркотиками!

Юнак знітився від гніву Стена й тихо відповів:

— Але я кажу правду. Я мав доставити вам листа ще з самого ранку… Але я це… ну, як би вам сказати… зазирнув до своєї дівчини. Потім ми… ще й поснідали з нею в кафе її батьків… І лише після цього я вирушив до вас. І в одному із закутків почув, як позаду стукають копита. Я… обернувся й завмер. До мене під’їжджав старий диліжанс, як у фільмах показують. Просто з давніх часів. Ну, не знаю… з дев’ятнадцятого століття чи ще раніше. Я ж у цьому не розбираюся. Але весь потертий, наче гнилий. Просто зотлілий! А кінь чорний, худющий і смердить жахливо. Я злякався й так і застиг на місці! Ось хрестом присягаюся! І диліжанс під’їхав. А там якийсь чолов’яга — товстий, бородатий і весь блідий. І вдягнений так само, як у давнину. Та й увесь одяг на ньому якийсь… згнилий чи що. І він повернув голову та каже таким голосом… страшним:

— Ти досі не відніс листа спадкоємцеві Хоупа?