Розділ 30. Квітень

Квітень прийшов із квітами.

Не метафорично — буквально. Перший квітня і на Краківській хтось виставив горщики на підвіконня. Яскраво-жовті — примули, здається. Я побачила зранку з вікна і подумала: от і квітень.

Лежала ще хвилину і думала: рік від першого листа — майже. Жовтень. Ще далеко. Але — рік від того як почалось.

Ні, не так.

Почалось давно. З першого погляду в під'їзді. З першого кроку що я почула за стіною.

З того як він думав моє ім'я в лікарні і не знав що думає.

З того як я не встигла попрощатись і це залишилось незавершеним.

Давно почалось.

Квітень — просто де ми є тепер.

Встала. Дзеркало — своє відображення, журавлі.

Журавлі що прилетіли.

— Доброго ранку, — сказала я до відображення. До дня. До квітня.

---

Перший тиждень квітня.

Нервовий переписувач вісімнадцятого — завершила. Останні два аркуші — в четвер, пізно, з Михасем що залишився допомогти.

Коли закінчили — він поставив чайник і сказав:

— Рік і два місяці.

— Трохи більше.

— Так. Але — рахуючи з рукопису.

— Так.

— Що відчуваєш.

— Дивно, — сказала я. — Коли завершуєш щось що довго — спочатку порожньо.

— Потім?

— Потім — є місце для нового.

— Є.

— Варшава.

— Так. І стаття з Магдою.

— І концепція твоя. Про краї де справжнє.

— Ще не стаття — думка.

— Думки — перші. Потім — статті.

— Ти оптиміст.

— Я — реаліст. Різниця.

— Яка.

— Оптиміст думає що добре. Реаліст бачить що є і каже — ось куди можна.

— Тоді ти бачиш що є.

— Так.

— І що бачиш.

— Дослідника, — сказав він просто. — Нарешті.

Я дивилась на нього.

— Михасю.

— Що.

— Дякую.

— Не дякуй.

— Буду.

— Тоді — нехай. — Він поклав чашку. — Але не за рукопис. За рукопис — це робота.

— За що тоді.

— За те що ти тут, — сказав він. — Чотири роки. Не пішла коли було важко. Не пішла після того листопада. — Пауза. — Залишилась і стала.

— Стала — ким.

— Собою, — сказав він. — Це — найскладніше.

---

Субота перед Варшавою.

Ми пакували — він і я.

Його валіза і моя — в моїй кімнаті. Він прийшов о десятій і сказав: допоможу. Я сказала: добре.

Тепер він складав своє, я — своє. Невелика кімната де раніше я стояла перед дзеркалом і боялась.

— Скільки днів, — сказав він.

— П'ять.

— Більше ніж Варшава перша.

— Так. Тоді — три.

— Цього разу — разом. Від цього — більше можна.

— Ви плануєте.

— Дивитись на місто, — сказав він. — Є архітектура — не могла не бути. — Пауза. — І — бути поруч. Поки ви з Магдою — я ходжу. Ввечері — ми.

— Добре.

— Є іще одне.

— Що.

— Хочу показати вам щось у Варшаві.

— Що.

— Є будинок. — Пауза. — Я знав про нього. Реставрація там — відома. Хочу щоб ви побачили.

— Ви — і тут і там реставратор.

— Скрізь. — Він усміхнувся. — Але там — є цікаве. Метод що ми не використовуємо. Хочу щоб ви теж бачили.

— Ми вчимось один від одного.

— Так. Навіть в різних матеріалах.

— Папір і камінь.

— Але підхід — той самий.

— Де зупинитись, — сказала я.

— Так.

Ми складали далі. Він дістав светр — той синій що у мене. Поклав на стіл.

— Що це, — сказала я.

— Ваш светр.

— Знаю що мій. Чому він у вас.

— Ви залишили в мене два тижні тому, — сказав він. — Після того вечора. Хотів повернути — потім забував.

— Ви забуваєте речі.

— Іноді навмисно.

— Навмисно.

— Так.

— Навіщо.

— Щоб ваші речі були в мене, — сказав він. — Один раз — щоб залишитись іще на хвилину і повернути. Другий — просто.

— Ви тримаєте мої речі навмисно.

— Так.

— Це — маніпуляція.

— Ні. — Він думав. — Маніпуляція — коли проти волі. Я — проти власної зручності. Не проти вашої.

— Проти власної зручності.

— Так. Тримаю речі і потім треба повертати і це — зайві кроки.

— Але тримаєте.

— Так.

— Чому.

— Тому що ваші речі в мене — добре, — сказав він просто.

Я дивилась на нього.

— Олегу.

— Що.

— Картина в шафі.

— Так.

— Ваш светр у вас — навмисно.

— Так.

— Ви поступово перетягуєте своє до мене і моє до вас.

— Так.

— Це — план.

— Намір, — поправив він. — Я не планую. Я — маю намір.

— Різниця.

— Велика.

— Яка.

— План — кроки і терміни. Намір — напрямок без терміну. — Пауза. — Я маю намір. Кроки — самі приходять.

— Светр прийшов сам.

— Так.

— Картина прийшла сама.

— Ви самі запропонували.

— Прийшла сама через мене.

— Так.

Я взяла светр — поклала до своєї валізи. Він дивився.

— Беремо, — сказала я.

— Так.

— Ваш намір — правильний.

— Знаю.

— Тоді — не треба було ховати.

— Я не ховав, — сказав він. — Просто — не поспішав казати.

— Мовчати не можна.

— Про деякі речі — можна почекати з словами, — сказав він. — Але не ховати — це різне.

— Тонка межа.

— Так. Але — є.

---

Потяг у неділю о дев'ятій.

Ми вийшли о сьомій тридцять — кава вдома, швидко, потім валізи і такcі.

На вокзалі — він ніс обидві валізи. Я казала не треба. Він казав знаю.

Потяг — ми знайшли місця. Поруч, він біля вікна.

— Хочете дивитись, — сказала я.

— Так. Дороги — цікаво.

— Дивіться.

Він дивився у вікно і я дивилась на нього.

Думала: рік тому — перший конверт. Восьмий місяць — вони в потязі до Варшави разом. Його валіза і моя. Кава вдома перед дорогою.

Подумала: якби хтось сказав мені в жовтні — не повірила б.

Але — є.

— Соломіє.

— Що.

— Ви дивитесь на мене.

— Так.

— Що думаєте.

— Думаю що рік тому — не повірила б.

— Чому не повірили б.

— Що це можливо. — Пауза. — Що після того що трапилось — є це.

— Це — що.