Розділ 27. Лютий

Лютий прийшов раптово — як завжди.

Я прокинулась першого лютого і подумала: три місяці. Три місяці від першого листа.

Три місяці — і все що між.

Встала. Дзеркало.

Я вже не говорила до нього щодня — просто дивилась. Своє відображення, журавлі, ранкове світло.

Просто дзеркало — але красиве. З правильною символікою в правильному місці.

Кухня. Кава. Вікно.

Лютий — найкоротший місяць але найважчий. Тут у Львові він сірий і мокрий і без снігу що хоч би прикрашав. Просто — сірий.

Але за стіною — кроки. О сьомій тридцять, як завжди.

Від цього — лютий кращий ніж міг бути.

---

Понеділок — робочий тиждень після подовженого свята.

Михась зустрів із кавою і виглядом людини що відпочила і тепер готова.

— Що в тебе, — сказав він.

— Нотатки по конференції.

— Нарешті.

— Є проект що Магда надіслала.

— Що за проект.

— Спільна стаття. — Я поклала роздруківку. — Про маргінальні нотатки в галицьких рукописах. Вона — польські колекції, я — наші.

Михась читав.

— Добре, — сказав він.

— Так.

— Ти погодилась.

— Написала що розгляну. Але — думаю так.

— Від цього — і публікація.

— Можливо. Михась.

— Що.

— Це — рівень вище ніж я.

— Ні.

— Я думаю що.

— Я думаю що ні, — перебив він. — Різниця в тому хто думає правильно.

— Самовпевнено.

— Ні. — Він відклав папір. — Соломіє. Ти робила цю роботу чотири роки. Ти знаєш матеріал. Магда бачила тебе на конференції і запропонувала — не з ввічливості. Вона — не той тип.

— Ти знаєш її.

— Знаю її публікації. — Пауза. — Вона не пише зі слабкими авторами.

— Я — не слабка.

— Знаю. Тому кажу — погоджуйся.

Я дивилась на роздруківку.

— Добре, — сказала я. — Погоджусь.

— Добре.

— Михасю.

— Що.

— Є іще одне.

— Кажи.

— Лютий, — сказала я. — Рік тому в лютому я прийшла сюди і ти дав мені рукопис вісімнадцятого. Нервовий переписувач.

— Пам'ятаю.

— Він у мене вже рік майже.

— Так. Роботи там ще є.

— Є. Але — хочу завершити до весни.

— Навіщо до весни.

— Варшава, — сказала я. — Навесні — оригінал рукопису. Хочу прийти туди зі завершеним своїм.

— Логічно.

— І — є іще причина.

— Яка.

— Весна — нова, — сказала я. — Хочу зустріти її з завершеним старим.

Михась дивився на мене.

— Ти змінилась, — сказав він.

— Від чого.

— Від того що є. — Пауза. — Рік тому ти не думала про завершення і нове. Думала про те що є і що менше боляче.

— Тепер інакше.

— Так. Помітно.

— Добре чи.

— Дуже добре, — сказав він просто.

---

Середа.

Олег прийшов ввечері і виглядав інакше — не погано, але я одразу побачила.

— Що трапилось, — сказала я.

— Нічого поганого.

— Але щось є.

— Так. — Він сів. — Ігор.

— Сьогодні була зустріч.

— Так. — Пауза. — Є нове.

— Що нове.

— Ігор каже що є прогрес — значний. Більший ніж очікував.

— Це — добре.

— Так. — Пауза. — Але є іще.

— Що.

— Він хоче спробувати інший підхід, — сказав Олег. — Є метод — не традиційний. Щось між психотерапією і роботою з тілесною пам'яттю. — Пауза. — Каже що для таких як я — може відкрити більше.

— Таких як ви.

— Із специфічними провалами, — сказав він. — Він знає кількох лікарів що працювали з подібним. Не те саме — але схоже.

— Є іще такі.

— Мало. Але — є.

— Від цього — не самотньо.

— Так. — Він усміхнувся трохи. — Ви навчили дивитись на це так.

— Як дивитись.

— Що якщо хтось іще — то можна. Не унікальна трагедія — рідкісний досвід. Різниця.

— Велика різниця.

— Так.

— Ви погодились на новий підхід.

— Запитав вас.

— Запитуєте мене.

— Так.

— Чому мене.

— Бо це стосується нас, — сказав він. — Якщо відкриється більше — може бути важко. Фрагменти — частіше, гостріше. — Пауза. — Хочу щоб ви знали наперед.

— Щоб я була готова.

— Щоб ви вирішили чи готові.

— Це — ваше рішення. Не моє.

— Частково моє, — погодився він. — Але вас це стосується. Від цього — ваше теж.

Я думала.

— Олегу.

— Що.

— Ви хочете це зробити.

— Так.

— Від чого хочете.

— Від того що хочу знати, — сказав він. — Казав вже. Хочу бути повністю тут. — Пауза. — І є іще.

— Що іще.

— Сіра книжка. — Пауза. — Любов витягує через пам'ять. Якщо я хочу щоб витягувало — маю відкриватись.

— Ви вирішили для себе.

— Так. Але хотів щоб ви знали.

— Я знаю, — сказала я. — І — буду тут.

— Якір і тепло.

— Так. Обидва.

— Дякую.

— Не.

— Буду.

— Тоді я теж буду, — сказала я. — Дякувати вам що кажете. Що питаєте. Що не вирішуєте сам.

— Мовчати не можна.

— Так.

— Особливо про важке.

— Особливо.

Ми сиділи.

— Коли починаєте.

— Наступного тижня перша сесія.

— І потім — регулярно.

— Раз на тиждень. — Пауза. — Ігор каже — ефект може бути швидким або повільним. Не знати наперед.

— Будемо дивитись.

— Так.

— Олегу.

— Що.

— Є іще питання.

— Яке.

— Той рік між, — сказала я. — Ви казали що відчуваєте — там щось важливе. — Пауза. — Боїтесь що відкриється.

— Трохи.

— Що найбільше лякає.

Він думав довго — більше ніж зазвичай.

— Що відкриється щось що змінить як я дивлюсь на зараз, — сказав він нарешті. — Що я знатиму щось — і від цього знання — зараз виглядатиме інакше.

— Гірше.

— Або складніше. Не обов'язково гірше. Але — складніше.

— Ви боїтесь складного.

— Ні. Боюсь що складне — зупинить, — сказав він. — Що я дізнаюсь і стану іншим. І те що маємо — зміниться.

— Ви думаєте що пам'ять може вас змінити.

— Може.

— В поганий бік.

— Не знаю в який. Просто — інший.

Я дивилась на нього.

— Олегу.