Розділ 26. Бібліотека Пана Богдана

Четвер другого тижня січня.

Ми домовились у вівторок — Пан Богдан у четвер до обіду. Олег зателефонував сам, дізнався коли відчинено. Я дізналась вже після.

— Ви зателефонували самі, — сказала я.

— Так.

— Я мала.

— Ви знаєте де бібліотека. Я знаю що хочу. Логічно що я.

— Логіка.

— Практика.

Ранок четверга — звичайний. Я зібралась на роботу, потім згадала що взяла відгул. Рідко брала відгули — Михась сказав іще перед святами що є дні що я не використала. Використай, сказав. Ти — людина, не рукопис.

— Ти — людина не рукопис, — повторила я вголос.

— Що? — спитав Олег. Вони вже були в мене, з кавою.

— Михась казав. Колись.

— Правда, — погодився він. — Рукопис не бере відгулів.

— А я — беру.

— Добре.

Ми вийшли о десятій. Бібліотека — за Личаківським цвинтарем, туди де знали вже. Йшли пішки — взимку довше але краще. Місто в січні має свою красу: тихіше, менше туристів, старі будинки стоять без метушні навколо.

— Соломіє.

— Що.

— Ви ходите інакше взимку.

— Як інакше.

— Швидше, — сказав він. — Влітку — повільно, зупиняєтесь дивитись. Взимку — ціль.

— Холодно.

— Так. Але тіло знає куди. — Пауза. — Влітку — процес. Взимку — напрямок.

— Цікаве спостереження.

— Я спостерігаю.

— За мною.

— Так.

— Давно?

— З першого тижня.

— І що ще спостерегли.

— Багато, — сказав він. — Але скажу поступово. Не все одразу.

— Чому не все одразу.

— Бо є речі що краще — з часом. Коли є підґрунтя.

— Підґрунтя вже є.

— Є. Але буде більше. — Пауза. — Тоді — скажу іще.

— Обіцяєте.

— Намір.

— Твердий.

— Завжди.

---

Пан Богдан відчинив на третій стукіт. Побачив нас — кивнув. Не здивувався, не радів надмірно. Просто — впустив.

— Тепло, — сказала я в сінях.

— Старий будинок, — сказав Пан Богдан. — Тримає тепло краще за нові. Матеріал.

— Матеріал пам'ятає, — сказала я автоматично.

— Так, — погодився він. І подивився на мене уважніше. — Ви — реставратор.

— Так.

— Відчувається. — Пауза. — Проходьте. Ви знаєте де що.

Він повернувся до своєї кімнати — читати. Так тут було завжди: заходиш і сам.

Ми зайшли.

Запах — той самий. Старий папір і час і тепло що тримається в стінах.

Олег зупинився.

— Те саме відчуття, — сказав він тихо.

— Яке.

— Що тут — правильно стоять. — Пауза. — Не всі книжки стоять правильно. Є де відчуваєш — не тут, помилка. А тут — все на місці.

— Пан Богдан знає що робить.

— Так.

Ми пройшли до третьої кімнати — маленька, без вікна, лампа. Стелаж ліворуч.

Він знайшов одразу — тонка, в сірій обкладинці. Взяв обережно.

Відкрив. Читав.

Я не заважала — ходила між стелажами, дивилась. Тут є речі що я не бачила першого разу — у листопаді ми зайшли і вийшли відносно швидко.

Зараз — часу більше.

Взяла одну книжку — товстішу, без назви на корінці. Відкрила.

Рукопис — не друк. Старий почерк, але нічиє що я знала. Нова рука.

Почала читати.

Записи — схожі на ті що в книжці з нашої квартири. Жінка. Місто — Львів, але ранній, назви вулиць інакші. Писала про місця де відчувала щось.

Дійшла до абзацу — і зупинилась.

*«Є місця в місті де час іде інакше. Не повільніше і не швидше — інакше. Ніби тут одночасно є і було і буде. Я стою на Підзамчі і відчуваю три шари. Теперішнє — бруківка під ногами. Минуле — запах диму і щось що не можу назвати. Майбутнє — відчуття що тут іще хтось стоятиме і відчуватиме те саме через роки яких я не бачитиму».*

— Олегу.

— Що. — Він читав іще свою книжку, не підводив голови.

— Підійдіть.

Він підійшов. Я показала абзац.

Він читав.

— Підзамче, — сказав він.

— Там де ви зупинялись. Тоді і позавчора.

— Так.

— Вона відчувала те саме.

— Так.

— Двісті років тому або більше.

— Так.

Він дивився на сторінку.

— Соломіє.

— Що.

— Місця пам'ятають теж.

— Так.

— Не тільки будинки і дзеркала. Місця.

— Вулиці. Перехрестя.

— Слід тягне, — процитував він. — Той запис в сірій книжці. Є іще.

— Що іще.

— Дайте сядемо.

Ми сіли — в тій маленькій кімнаті є дві старі табуретки в кутку. Ніби спеціально для тих хто хоче лишитись.

Може — спеціально.

Він відкрив сіру книжку. Знайшов сторінку.

— Ось, — сказав він. — Читайте.

Я взяла.

*«Повертанець — не завжди той хто шукає. Іноді — той кого шукають. Різниця в тому хто починає. Якщо починає той що пішов — він веде. Якщо починає той що залишився — він кличе. В нашому випадку — обидва. Ми обоє почали одночасно хоча не знали про це. Це — рідкість. Від цього — між нами інакше ніж в тих де один веде».*

Я поклала книжку.

— Обидва почали, — сказала я.

— Так.

— Я — з тугою і незавершеністю. Він — з пошуком.

— Одночасно.

— Так.

— Ця жінка що писала — теж так було.

— Так.

— Рідкість — вона пише.

— Так.

— Від цього між вами інакше.

— Між нами — так.

— Між нами і мною, — уточнив він. — Мною і вами.

— Так.

Ми сиділи в маленькій кімнаті з лампою.

— Олегу.

— Що.

— Це важливо для вас — знайти підтвердження. Що між нами — особливе.

— Не підтвердження, — сказав він. — Розуміння. — Пауза. — Підтвердження — коли сумніваєшся і шукаєш докази. Розуміння — коли знаєш але хочеш знати глибше.

— Ви знаєте.

— Так. Але тут — ще один шар.

— Який.

— Що це не перший раз в цьому місці, — сказав він. — Не ми перші. До нас були інші. — Пауза. — Від цього — менше самотньо.

— Ви відчували себе самотнім у цій ситуації.

— Іноді, — сказав він. — Є речі що важко говорити навіть вам. Про що між і про те що я є. — Пауза. — Бо хто іще це переживав. З ким говорити.

— З Ігорем.

— Ігор — лікар. Він — про пам'ять і стан. Але не про те що між. Не про те що значить бути тим що між.