Розділ 25. Січень

Перший день нового року.

Я прокинулась о десятій — пізніше ніж будь-коли за останні роки. Лежала і думала: нічого не змінилось і все змінилось. Так буває з роками — календарно один день від наступного, але щось перемикається.

Сьогодні — перемкнулось.

Встала. Підійшла до ялинки — ввімкнула ліхтарик. Ранкове світло і жовте тихе разом.

Кухня. Кава. Вікно.

Двір — сніг вночі додав. Свіжий, рівний. Пані Ірена ще не виходила — перший січня, вихідний для всіх.

За стіною — тиша. Олег спав. Він пішов о другій, тепер — напевно ще спить.

Я сиділа і пила каву і думала що нічого не треба робити зараз. Просто — є. Перший ранок нового року.

Перший спільний — він казав. Кожен новий рік — перший спільний.

О одинадцятій — стукіт.

— Ви прокинулись, — сказала я.

— Так, — сказав він. Виглядав інакше ніж зазвичай. Не погано — просто інакше. М'якше ніж в звичайний ранок.

— Заходьте.

Він зайшов. Сів — на диван, не за стіл. Я принесла кави — поставила поруч.

— Як ви, — запитала я.

— Добре. — Пауза. — Спав довго. Рідко сплю довго.

— Перший січня — можна.

— Так. — Він тримав каву двома руками. — Є фрагмент що прийшов вранці.

— Добрий чи.

— Добрий, — сказав він. — Різдво. Є — не пам'ятаю де. Але тепло і їжа і люди. — Пауза. — Не бачу облич але є відчуття що вони є. Що не один.

— Родина.

— Мабуть. — Пауза. — Добрий фрагмент. Теплий.

— Від тепла фрагментів стає більше?

— Так, — сказав він. — Лікар казав — пам'ять відкривається через відчуття. Тепло відкриває тепле.

— Тому вчора — і фрагмент вранці.

— Мабуть.

— Добре.

— Так.

Ми сиділи мовчки — кава, ялинка, перший день.

— Соломіє.

— Що.

— Є думка.

— Яка.

— Хочу щоб цього року було більше таких ранків.

— Яких таких.

— Де прийшов і ви вже сидите з кавою і ялинка горить і нічого не треба робити. — Пауза. — Де просто — є.

— Для цього треба що ми є, — сказала я. — Частіше.

— Так.

— Ви казали вчора — більше.

— Казав.

— Що конкретно для вас більше.

Він думав.

— Не по різні боки стіни, — сказав він. — Це — конкретно.

Я дивилась на нього.

— Ви кажете що хочете.

— Так.

— Прямо.

— Намагаюсь завжди, — сказав він. — Це — теж.

— Я думала про це.

— Знаю.

— Звідки знаєте.

— Бо ви думаєте про все важливе. — Пауза. — І не кажете поки не готові. А я — кажу.

— Вас не лякає що я повільніша.

— Ні, — сказав він. — Ваш темп — правильний для вас. — Пауза. — Я чекаю.

— Завжди чекаєте.

— З вами — так. — Пауза. — Є речі де не чекаю. Але з вами — завжди.

— Чому з вами завжди.

— Бо варто, — сказав він просто.

Я дивилась на ялинку.

— Олегу.

— Що.

— Думала про це, — сказала я. — Про не по різні боки стіни.

— І?

— І — не проти.

Він мовчав.

— Не проти — це менше ніж хочу, — сказала він нарешті.

— Знаю. — Пауза. — Але більше ніж може бути.

— Чому може бути.

— Тому що я повільна. — Пауза. — Але — направлена.

— Направлена куди.

— В той самий бік що ви, — сказала я. — Просто — повільніше.

Він поставив каву. Дивився на мене.

— Соломіє.

— Що.

— Це — достатньо.

— Мені достатньо, — повторила я його слова.

— Так.

— Ви завжди кажете мені достатньо.

— Бо правда.

— Навіть коли менше ніж хочете.

— Навіть тоді. — Пауза. — Те що є — є. А більше — прийде.

— Знаєте.

— Відчуваю.

— Тіло.

— Так, — усміхнувся він.

Ми сиділи іще якийсь час. Потім він сказав:

— Є пропозиція.

— Яка.

— Вийти. Сніг свіжий. Місто в перший день — своє.

— Своє як.

— Тихе, — сказав він. — Всі вдома. Вулиці — наші.

— Наші вулиці.

— Так.

— Добре.

---

Ми вийшли о дванадцятій.

Він мав рацію — місто тихе. Не порожнє — але тихе. Люди що виходили були такими ж — повільними, м'якими. Перший день не поспішає.

Ми йшли — без мети. Краківська, потім ліворуч, потім туди де вели ноги.

На Підзамчі — зупинились. Він завжди зупинявся там де відчував щось. Я вже знала ці зупинки.

— Що тут, — запитала я.

— Є відчуття, — сказав він. — Не тривоги як раніше. Інше.

— Яке.

— Ніби — перехрестя. Де щось вирішувалось. — Пауза. — Не знаю що. Але — є слід.

— Слід тягне назад тих кому треба повернутись, — процитувала я. Та книжка в бібліотеці Пана Богдана.

— Так. — Пауза. — Мій слід проходив тут. Або щось пов'язане.

— Рік між — може тут теж.

— Може.

Ми постояли. Я не поспішала — він теж. Коли він зупинявся — треба чекати поки відпустить.

— Добре? — запитала я нарешті.

— Так. — Він рушив далі. — Дякую що чекали.

— Не дякуйте.

— Буду.

— Тоді я буду не дякувати.

— Вони у вас беруть наші слова, — сказав він.

— Одне від одного.

— Так.

---

На Вірменській — зайшли в кав'ярню. Та сама, гірка кава.

Всередині — тепло і майже нікого. Бариста — молодий, зі святковим виглядом людини що вийшла на роботу першого числа і не ображається.

— З новим роком, — сказав він нам.

— І вас, — сказала я.

— Що будете.

— Як завжди.

Він усміхнувся — впізнав. Ми вже були своїми тут.

Сіли — кутовий стіл, де бачать і вхід і вікно.

— Олегу.

— Що.

— Є питання що носила.

— Яке.

— Фрагменти в грудні, — сказала я. — Ви казали — стали тихішими. Менш болючими.

— Так.

— Від чого, на вашу думку.

— Від завершення, — сказав він. — Коли ви сказали те що не встигли — і він відпустив — фрагменти стали інакшими. Ніби — тиск зменшився.

— Тиск незавершеності.

— Так.

— Михась казав — кожен фрагмент шматочок. Завершується по шматочку.

— Так. І кожен шматочок — менш болючий ніж попередній.

— Бо завершується.

— Так. — Пауза. — Є іще одне.