Розділ 24. Тридцять перше

Тридцять перше грудня.

Я прокинулась о восьмій і перша думка — сьогодні.

Рік закінчується. Той що почався так і закінчується — інакше. З ялинкою в кутку і людиною за стіною і тим що є між нами.

Лежала і думала: рік тому тридцять першого я лежала так само. Одна. Без ялинки. З думкою що новий рік — просто число і нічого не зміниться.

Змінилось.

Все змінилось.

Встала. Підійшла до ялинки — ліхтарик іще горів, я не вимикала на ніч. Маленьке жовте світло в ранній темряві.

— Доброго ранку, — сказала ялинці. Безглуздо — але так.

Кухня. Кава.

За стіною — тиша. Олег спав. Сьогодні він сказав що прийде о сімнадцятій — готуватиме. Я не питала що. Сказав — побачите.

Мені подобається що каже побачите.

---

Зателефонувала мама о десятій.

— З наступаючим, — сказала вона.

— З наступаючим, мамо.

— Як ти.

— Добре, — сказала я. — Справді добре.

— Чую.

— Що чуєш.

— Що справді. — Пауза. — Рік тому ти казала добре і це не було справді.

— Знаю.

— А зараз — справді.

— Так.

— Він — там. Сусід.

— Олег. Так. Увечері прийде.

— Разом будете.

— Так.

— Соломіє.

— Що мамо.

— Я хочу познайомитись. Не зараз — потім. Коли приїдеш або я.

— Навесні, — сказала я. — Приїдь навесні.

— Приїду, — сказала вона. — Побачу місто. І його.

— Місто ти знаєш.

— Знаю. Але з тобою — інакше тепер.

— Так.

— Соломіє.

— Що.

— Баба Орися казала — будинок знає що робить.

— Так казала.

— Мала рацію.

— Так, мамо. Мала.

— Добре.

— Добре.

Зателефонувала Оксана — коротко, між своїми святами.

— Живеш? — запитала.

— Живу.

— Він там?

— Ввечері прийде.

— Добре. Зателефонуй після.

— Пізно буде.

— Нічого. Зателефонуй.

— Добре.

---

День — тихий.

Я читала. Нотатки по варшавській конференції — хотіла скласти підсумки поки свіже.

Магда написала листа — порекомендувала статтю, запитала по одному питанню технічному. Я відповіла. Добре що є хтось у Варшаві.

О четвертій написала Михасю — просто: з наступаючим.

Він відповів: і тебе. Завтра розповіси.

— Що розповім, — написала я.

— Як було, — відповів він. — Завжди є що розповісти.

О п'ятій — стукіт.

Він прийшов з пакетами — два великих. Поставив у коридорі.

— Що там, — запитала я.

— Побачите.

— Скільки всього.

— Достатньо.

— Олегу.

— Що.

— Ви готуєте на сімох?

— На двох, — сказав він. — Але — святковий стіл вимагає.

— Хто сказав що вимагає.

— Традиція.

— Традиція — чия.

— Зараз — наша, — сказав він. — Перший спільний рік. Потрібно правильно.

— Перший спільний — ми разом тільки два місяці.

— Новий рік — завжди перший спільний, — сказав він. — Бо щороку — новий.

Я дивилась на нього.

— Це — логіка.

— Практика.

— Людина.

— Так.

Він пішов на кухню — я за ним. Дістав із пакетів — методично, по порядку. Овочі. М'ясо. Щось солодке, загорнуте. Маленька пляшка вина.

— Вино, — сказала я.

— Так.

— Ви пам'ятаєте що я п'ю вино.

— Білое, сухе. — Пауза. — Ви казали одного разу. Мимохідь. — Пауза. — Я — запам'ятав.

— Одного разу мимохідь.

— Так.

— Олегу.

— Що.

— Ви запам'ятовуєте всі дрібниці.

— Ваші — так.

— Навіщо.

— Тому що вони — ваші. — Просто, без пояснень.

Я відступила від кухні.

— Що робити мені.

— Сидіти, — сказав він.

— Не можу просто сидіти.

— Можна, — сказав він. — Сьогодні — я. Ви — потім. Наступного разу.

— Обіцяєте що буде наступний раз.

— Намір.

— Твердий.

— Твердий.

Я сіла — але не далеко. На кухні є стілець у кутку — там де сидять коли дивляться як хтось готує. Я не сиділа там ніколи.

Сіла.

Він готував. Методично, спокійно. Знав де що — вже знав мою кухню як свою.

— Що готуєте, — запитала я.

— М'ясо і овочі і щось просте, — сказав він. — Не складне. Але — добре.

— Ви вмієте краще ніж базово.

— Вмію, — погодився він. — Просто казав базово щоб не лякати.

— Не лякали б.

— Тепер знаю.

— Коли навчились.

— Давно. — Пауза. — Є фрагмент — кухня. Хтось навчив. Жінка — не пам'ятаю хто. Але руки пам'ятають.

— Тіло пам'ятає.

— Так.

— Може — мама.

— Може, — сказав він. — Є відчуття тепла в тому фрагменті. Безпечного.

— Мама.

— Мабуть.

— Ви не пам'ятаєте маму.

— Ні. Тільки — тепло. Загальне.

— Боляче.

— Іноді, — сказав він. — Менше ніж раніше.

— Від чого менше.

— Від того що є тепло тут теж, — сказав він. — Інше — але є.

— Моя кухня — тепла.

— Так.

— Я не думала про неї так.

— Я думав, — сказав він. — Перший раз як зайшов — відчув. Тепло тут. Не температура — інше.

— Матеріал пам'ятає.

— Так. Баба Орися готувала тут. І ви. — Пауза. — І тепер іще — я.

— Ви додаєте до тепла.

— Так. Може.

Я дивилась як він рухається по кухні — впевнено, знаючи де що.

— Олегу.

— Що.

— Є іще одне що хочу сказати.

— Кажіть.

— Я думала про рік що закінчується. — Пауза. — Є речі що шкодую.

— Які.

— Що так довго не дозволяла собі, — сказала я. — Рік і два місяці — стояла. Ніби якщо зрушусь — зраджу.

— А потім зрозуміли що ні.

— Так. — Пауза. — Але рік і два місяці — важко.

— Але потрібно, — сказав він.

— Потрібно?

— Так. Може. — Він не дивився на мене — різав далі. — Якби раніше — не дійшли б до кінця. Спочатку треба було дійти до кінця — потім можна було далі.

— До кінця — завершити.

— Так.

— Ви кажете що рік і два місяці — не змарновані.

— Ні, — сказав він. — Потрібні.

— Легко казати тому хто прийшов після.

— Знаю, — сказав він. — Але — так думаю. — Пауза. — І той рік між — для мене теж. Я не знаю що там було. Але — потрібний був.