Розділ 23. Перед Новим роком

Двадцять восьме грудня.

Три дні до.

Я прокинулась і подумала: рік закінчується. Той що почався важко і закінчується — інакше. Не легко — але інакше. З тим що є.

Встала. Дзеркало.

— Доброго ранку, — сказала своєму відображенню. Вже звичка — говорити ранком. Не до дзеркала — до дня.

Кухня. Кава. Вікно.

Двір — грудневий. Є сніг трохи — не глибокий, перший справжній цього року. Рівний, чистий. Пані Ірена іще не виходила.

За стіною — кроки. О сьомій тридцять — Олег не ішов сьогодні на об'єкт. Вихідні між святами — будинок закрито.

Він міг спати довше.

Але — кроки.

О восьмій — стукіт.

— Рано для вихідного, — сказала я.

— Звик, — сказав він. — Тіло не знає що вихідний.

— Заходьте.

Він зайшов. Без кави цього разу — просто прийшов. Поставив чайник сам — вже знав де що.

— Сніг, — сказав він.

— Бачила.

— Перший справжній.

— Так.

— Добре чи погано.

— Добре, — сказала я. — Сніг у грудні — правильно.

— Як журавлі в одну сторону.

— Правильне місце правильної речі.

— Так.

Ми сиділи з чаєм і дивились у вікно на сніг.

— Соломіє.

— Що.

— Є питання.

— Питайте.

— Новий рік — що ви хочете.

— Ми домовились. Тут.

— Так. Але що конкретно — що хочете щоб було.

Я думала.

— Тихо, — сказала я. — Без великого. Просто — тут і разом. Можна їжа і можна музика але — без шуму.

— Добре.

— Ви?

— Те саме. — Пауза. — Є традиція яку хочу.

— Яка.

— О опівночі — на вулицю, — сказав він. — Є площа поруч. Там — салют і люди. П'ять хвилин. Потім — назад.

— Навіщо на площу.

— Щоб бачити рік як він закінчується і починається, — сказав він. — Ззовні. — Пауза. — Є різниця між дивитись з вікна і стояти серед.

— Ви любите бути серед.

— Іноді. Коли є з ким.

— Я — не любила.

— Знаю.

— Але?

— Але — з ким є різниця.

Я думала.

— Добре, — сказала я. — П'ять хвилин на площі.

— Більше не треба.

— Достатньо.

— Так.

— Олегу.

— Що.

— Що ви хочете зробити сьогодні.

— Нічого конкретного. — Пауза. — Є сніг. Можна вийти.

— Без мети.

— Так. Або з маленькою метою.

— Якою.

— Є ринок різдвяний. На Ринку площі. — Пауза. — Я ходив минулого тижня сам — видно що є. Але не зайшов.

— Чому не зайшов.

— Чекав.

— Мене.

— Так.

— Ви чекали з різдвяним ринком поки я в Варшаві.

— Так.

— Олегу.

— Що.

— Ви часто чекаєте.

— З деякими речами — так.

— Чому.

— Бо деякі речі — краще разом. Не обов'язково — але краще. — Пауза. — Різдвяний ринок — краще разом.

— Як кав'ярня на Листопадового Чину.

— Та я не чекав. Не знав що ви туди ходили.

— Але потім — разом.

— Так. І стало вашим теж.

— Не тільки моїм.

— Нашим, — погодився він.

Ми допили. Вдяглись — куртки, шарфи. Грудень вимагав.

---

Різдвяний ринок на Ринку площі.

Я бувала тут раніше — щороку, з колегами або сама. Але сьогодні — інакше.

Кіоски з теплими речами, їжею, прикрасами. Запах глінтвейну і хвої і ще чогось що є тільки в передсвяткові дні.

Він ішов поруч і дивився — уважно, як дивився на все старе що коштувало уваги.

— Що ви бачите, — запитала я.

— Місто перед святом, — сказав він. — Інакше ніж зазвичай. Відкритіше.

— Люди відкриваються перед святами.

— Так. Захист — менший. — Пауза. — Добре бачити.

— Ви помічаєте захист у людей.

— Архітектори помічають структуру, — сказав він. — У будинках і в людях.

— Де структура в людях.

— У тому як стоять, — сказав він. — Як дивляться. — Пауза. — Ви — завжди трохи закрита. Плечі.

— Мої плечі.

— Так. Коли думаєте — трохи вперед. Коли чекаєте — прямо. — Пауза. — Коли мені — відкрито.

— Ви описуєте мою поставу.

— Я описую вас.

— Це — одне і те саме?

— Так, — сказав він. — Те як тіло стоїть — то людина є.

Ми зупинились біля кіоску з прикрасами. Скляні кулі, олені, зірки.

Він узяв одну кулю — прозору, з синьою серединою. Подивився.

— Купите? — запитала я.

— Навіщо купувати.

— Новорічне.

— У вас є прикраси.

— Мало. І стара ялинка що не ставила два роки.

Він поклав кулю назад.

— Підемо купимо ялинку, — сказав він.

— Зараз?

— А коли ще. До тридцять першого — три дні.

— Олегу.

— Що.

— Ви вирішили купити ялинку.

— Так.

— Просто так.

— Не просто так. З причиною.

— Якою.

— Два роки без ялинки, — сказав він. — Це — замало для людини що любить своє місце. — Пауза. — Цього року — буде.

— Тому що ви вирішили.

— Тому що є причина, — поправив він. — Разом будемо. Ялинка — правильно.

Я дивилась на нього.

— Добре, — сказала я.

— Добре.

Ми купили кулю — ту синю — і іще кілька. Не багато: п'ять різних, один ліхтарик маленький.

Ялинку знайшли через два квартали — невелику, для квартири. Він ніс.

— Тяжка? — запитала я.

— Ні.

— Далеко нести.

— Нічого, — сказав він. — Варто.

На Краківській — він ніс ялинку в під'їзд. Третій щабель — я зупинилась.

— Знову пам'ятаю, — сказала я.

— Четвертий раз поспіль.

— Рекорд.

— Можливо — вже звичка.

— Рано казати.

— Рано, — погодився він.

На третьому поверсі — ялинку в кімнату. Поставили в куті де є місце. Я дістала стару коробку з прикрасами — знайшла в кладовці, не відкривала два роки.

Відкрила.

Всередині — старі прикраси. Кілька Дмитрових — він любив срібне. Кілька моїх — різнокольорове.

Я дивилась на них.

— Соломіє.

— Що.

— Нічого поганого, — сказав він. — Можна взяти і те і це.

— Ви бачите що думаю.

— Іноді.

— Це — незручно.

— Ні, — сказав він. — Я не говорю якщо не треба.

— А зараз треба.

— Так.