Розділ 22. Варшава

Двадцять перше грудня. Понеділок.

Потяг о восьмій тридцять.

Я зібрала валізу ввечері в неділю — невелику, на три дні. Олег сидів і дивився як я збираю. Не допомагав — просто дивився.

— Що? — запитала я.

— Нічого, — сказав він. — Дивлюсь.

— Навіщо.

— Щоб запам'ятати.

— Що запам'ятати. Як я кладу светр у валізу.

— Як ви виглядаєте коли збираєтесь, — сказав він. — Серйозна. Методична. Кожна річ — рішення.

— Я реставратор. Ми — методичні.

— Людина.

— Людина що реставрує, — сказала я. — Компроміс.

Він посміхнувся.

О двадцять першій він пішов. В коридорі — поцілував. Довше ніж зазвичай.

— Три дні, — сказала я.

— Три дні.

— Телефонуйте ввечері.

— Буду.

— Олегу.

— Що.

— Якщо фрагмент — одразу.

— Обіцяєте теж.

— Що обіцяю.

— Якщо важко в Варшаві — одразу.

— Не буде важко.

— Але якщо.

— Добре, — сказала я. — Якщо — одразу.

— Добре.

Він пішов. Я лягла і думала: перший раз їхати від того як є. Перший раз спати не вдома і знати що він — за стіною і це — добре.

Але я далеко.

Нічого не трапиться за три дні.

Він сказав — знаю.

Я теж знаю.

Заснула пізніше ніж планувала.

---

Потяг о восьмій тридцять.

На вокзалі — він прийшов. Я не просила — просто прийшов. З кавою — дві, американо і гірка.

— Ви прийшли на вокзал, — сказала я.

— Так.

— Я не просила.

— Знаю.

— Навіщо.

— Щоб бачити як від'їздите, — сказав він. — І щоб була кава.

— Потяг о восьмій тридцять. Ви встали о сьомій.

— Раніше.

— Олегу.

— Що.

— Це — зайве.

— Ні, — сказав він просто. — Не зайве.

Ми стояли на вокзалі з кавою. Людей багато — грудень, свята, всі кудись їхали.

— Що в Варшаві? — запитав він. — Перший день — що.

— Реєстрація, потім — відкриття. Ввечері — прийом.

— Прийом.

— Так. Незручна частина.

— Чому незручна.

— Люди яких не знаєш. Розмови про роботу в неробочому форматі. — Пауза. — Я краще говорю або про роботу серйозно або про не роботу. Між — важко.

— Ви впораєтесь.

— Знаю. Але — незручно.

— Думайте про що говорите зі мною, — сказав він.

— Що ви маєте на увазі.

— Коли говорите зі мною — незручності немає. Згадайте це відчуття і перенесіть.

— Ви — не чужий.

— Я теж був чужий спочатку, — нагадав він.

— Ні, — сказала я. — Ви — ніколи не були чужий.

Він мовчав.

— Знайоме, — сказав він нарешті.

— З першої секунди.

— Так.

Оголосили потяг.

— Ідіть, — сказав він.

— Так.

— Соломіє.

— Що.

— Конференція — ваша. Не чиясь і не для когось. — Пауза. — Пам'ятайте.

— Пам'ятатиму.

— Добре.

Він взяв мою валізу — поніс до вагону. Там — поставив, обернувся.

— Три дні, — сказав він.

— Три дні.

Він поцілував — на вокзалі, при людях. Я не думала про людей.

— Зателефонуйте як доїдете, — сказав він.

— Зателефоную.

Я зайшла у вагон.

З вікна — він стояв на перроні. Дивився. Не махав — просто дивився.

Потяг рушив.

Він зникав — повільно, поки перон не закінчився.

Я відвернулась від вікна.

Три дні.

---

Варшава зустріла сірим небом і запахом міста що відрізняється від Львова. Не гірше — інакше. Більше, швидше.

Готель — невеликий, поруч з конференц-центром. Кімната — функціональна, нічого зайвого.

Я поставила валізу і відразу зателефонувала.

— Доїхала, — сказала я.

— Чув, — сказав він. — Як там.

— Сіро. Більше ніж Львів.

— Всі великі міста сіріші.

— Так.

— Кімната нормальна?

— Так. Функціональна.

— Що означає функціональна.

— Є ліжко, стіл і вікно. Все що треба.

— Більшого і не треба.

— Так.

— Соломіє.

— Що.

— Ви не нервуєте.

— Трохи.

— Чому трохи.

— Тому що думаю про те що сказали. Що конференція — моя. — Пауза. — І тому що — ви казали впораюсь.

— Казав.

— Від цього — менше нервово.

— Добре.

— Олегу.

— Що.

— Як ви.

— Добре. Сьогодні на об'єкті до вечора. — Пауза. — Тихо без вас.

— Тільки один день.

— Знаю. Але — помітно.

— Помічаєте відсутність.

— Так.

— Це — хороший знак.

— Чому.

— Тому що помічають відсутність тільки тих чия присутність — є. — Пауза. — Хто непомітний коли є — непомітний і коли немає.

— Ви — помітна.

— Дякую.

— Не дякуйте. Констатую.

Я усміхнулась.

— Олегу.

— Що.

— Зателефоную ввечері після прийому.

— Добре.

— Пізно може бути.

— Нічого. Зателефонуйте.

— Фрагменти?

— Поки ні. Спокійно.

— Добре. Якщо — одразу.

— Обіцяв.

— Добре.

---

Реєстрація — три десятки людей. Молоді, середні, кілька старших. Різні мови — польська переважно, англійська, трохи інших.

Я взяла бейдж. Соломія Черник, Бібліотека Стефаника, Львів.

Молода жінка поруч — теж реєструвалась. Побачила мій бейдж.

— Стефаника? — спитала по-польськи.

— Так.

— Я знаю вашу бібліотеку. Чули про колекцію галицьких рукописів.

— Так. Я з тим відділом.

— Добре, — сказала вона. І в тому як сказала — не ввічливо, справді.

Її звали Магда. Варшавський університет, кафедра рукописної спадщини. Рік старша за мене.

Ми говорили до відкриття — про рукописи, про підходи. Вона знала багато і говорила точно. Я відповідала так само.

Незручності не було.

Я згадала Олега — *думайте про відчуття коли говорите зі мною*.

Говорила про роботу — це своє. Незручного немає коли своє.

---

Прийом ввечері — краще ніж очікувала.

Магда тримала мене в колі знайомих — легко, без зусиль. Я говорила з трьома дослідниками і двома реставраторами. Слухала більше ніж говорила.

Запам'ятовувала.

О двадцять першій вийшла на хвилину — до коридору, подалі від шуму.