Розділ 1. Лист

Листи від мертвих не приходять у вівторок.

Вівторок — це день коли я йду на роботу о восьмій тридцять, купую каву в тій самій кав'ярні на Личаківській, сиджу над рукописами до сімнадцятої і повертаюсь додому через парк бо так на п'ять хвилин довше і п'ять хвилин де нікого немає — це все що мені треба від вівторка.

Листи від мертвих — якщо вони взагалі приходять — мали б приходити в неділю вночі. Або в грудні. Або під час грози.

Не в звичайний вівторок жовтня коли сонце ще є і листя на Личаківській ще жовте а не брунатне і сусідський кіт Барсик сидить на підвіконні першого поверху і дивиться на мене як завжди — з презирством і без причини.

Але він прийшов у вівторок.

---

Я знайшла його в поштовій скриньці о сімнадцятій двадцять.

Звичайний конверт — кремовий, трохи щільніший ніж стандартний. Мій будинок на вулиці Краківській, моє ім'я. Без зворотної адреси.

Почерк — я впізнала одразу.

Не за секунду, не після роздумів. Одразу — як впізнають людину в натовпі ще до того як бачать обличчя. Щось в тілі знає раніше за голову.

Почерк Дмитра.

Я стояла в під'їзді і тримала конверт і думала що це неможливо.

Дмитро помер чотирнадцять місяців тому. Автокатастрофа на трасі Львів — Київ, листопад, дощ, вантажівка на зустрічній. Закрита труна тому що так сказали в морзі. Я не наполягала. Не змогла.

Я знаю що він мертвий.

Але почерк — його.

Я поднялась сходами на третій поверх — повільно, тримаючись за перила. Конверт у руці. Не відкривала.

Зайшла в квартиру. Поклала сумку. Зняла куртку.

Поставила конверт на стіл.

Дивилась на нього п'ять хвилин.

Потім зробила чай — не тому що хотіла чай, а тому що треба було щось робити руками.

Сіла.

Взяла конверт.

Відкрила.

---

Лист — одна сторінка. Від руки. Той самий почерк що я знала чотири роки — нерівний, трохи нахилений вліво, літера «и» завжди вища ніж треба.

*Соломіє.*

*Не лякайся. Я знаю що це звучить неможливо. Мені теж здається неможливим. Але є речі що треба сказати — і мовчати про них я не можу більше.*

*Ти добре виглядаєш в тому синьому светрі. Той що з дірочкою на лівому рукаві — ти все збираєшся залатати і все не залатуєш.*

Я подивилась на свій рукав.

Дірочка — маленька, біля ліктя. Я купила цей светр через три місяці після його смерті. Він ніколи його не бачив.

Читала далі.

*Будинок скрипить на третьому щаблі — ти знаєш, але забуваєш щоразу. Сусідський кіт все ще дивиться на тебе з презирством. Деякі речі не змінюються.*

*Є речі що хочу тобі сказати. Але не всі одразу. Я напишу ще.*

*Не шукай мене. Я сам знайду.*

*Д.*

---

Я сиділа за столом і дивилась на лист.

Думала: хтось жартує. Жорстоко, безглуздо — але жартує. Хтось вивчив почерк. Хтось знає деталі.

Але — який светр. Дірочка. Кіт Барсик.

Звідки?

Я взяла телефон. Зателефонувала Оксані — подрузі, єдиній людині що знає про мене все або майже все.

— Соломіє, привіт, я—

— Оксано. Скажи мені що ти нічого не надсилала поштою.

Пауза.

— Що?

— Лист. Паперовий. Від руки.

— Я? Ні. Навіщо мені надсилати листа коли є месенджер.

— Впевнена?

— Соломіє. Що сталось?

Я дивилась на лист на столі.

— Нічого, — сказала я. — Помилилась.

— Ти голосом дивна.

— Я нормально.

— Соломіє—

— Дякую Оксано. Поговоримо завтра.

Відбій.

Сиділа.

Лист лежав переді мною — папір, чорнило, почерк що я знала роками.

Я реставратор старовинних книг. Моя робота — читати те що написано давно і розуміти матеріал. Папір, чорнило, спосіб написання — я бачу різницю між підробкою і оригіналом. Це — не підробка. Або — дуже хороша.

Але дірочка на светрі.

Встала. Підійшла до вікна.

Двір внизу — звичайний львівський двір, бруківка, кілька дерев, лавка де влітку сидить пані Ірена з першого поверху. Зараз порожньо.

Дмитро любив цей двір. Казав — тут є відчуття що місто тебе не бачить. Що можна просто бути.

Я відвернулась від вікна.

Взяла лист. Перечитала.

*Не шукай мене. Я сам знайду.*

— Добре, — сказала я вголос. Нікому.

Поклала лист у ящик столу. Закрила.

Пішла на кухню готувати вечерю — механічно, як завжди. Рис, овочі, нічого складного. Я рідко готувала складне після нього — складне потребує бажання, а бажання потребує чогось що в мене не було.

Їла мовчки.

Мила посуд.

Лягла.

О третій ночі прокинулась — і перша думка була: лист у ящику. Не сон. Реальний.

Встала. Підійшла до столу. Відкрила ящик.

Лист там.

Я взяла його — і цього разу читала повільно. Кожне слово. Кожну літеру.

*«и»* — завжди вища ніж треба.

Його *«и»*.

Повернулась у ліжко. Лежала і дивилась у стелю.

Думала: є кілька пояснень.

Перше — хтось жартує. Жорстоко. Знає деталі.

Друге — я починаю втрачати зв'язок із реальністю від горя. Рік і два місяці — і ось.

Третє — те що написано є правдою.

Третє — неможливо.

Але дірочка на светрі.

---

Наступного ранку — середа — я прийшла на роботу і намагалась думати про рукопис що реставрувала. Вісімнадцяте століття, Галичина, якийсь монастирський запис. Цікавий почерк — переписувач нервував, видно по натиску.

Я сиділа і дивилась на чужий почерк і думала про інший.

— Соломіє.

Підняла голову. Колега Михась — добрий, трохи незграбний, завжди з кавою.

— Що?

— Ти сьогодні дивна.

— Чому всі кажуть що я дивна?

— Хто ще казав?

— Оксана вчора.

— Значить — правда. — Він сів навпроти. — Що трапилось?

— Нічого.

— Соломіє.

— Михась. Я в порядку.

— Ти дивишся на рукопис вісімнадцятого століття як на особистого ворога.

— Він погано зберігся.

— Він добре зберігся. Ти дивишся не на нього.

Я відклала лупу.

— Отримала дивного листа, — сказала я. — Від незнайомого. Анонімного.