Глава 7. Сімейні узи

Після появи NeuroNet слово “сім’я” набуло для Арона нового, майже неприємного значення.

Раніше воно було побутовим. Нерівним. Трохи фальшивим, як більшість слів, які люди вимовляють за святковим столом, щоб не говорити про справжнє.

Сім’я — це Мелінда, яка мовчала там, де мала кричати правду. Дженіфер, Аніта й Девід, що жили власними дрібними орбітами. Відсутній батько, якого він усе дитинство уявляв то покидьком, то міфом, то порожнім місцем у документах.

Тепер батько мав ім’я.

Деймон Лу-Сайфер.

І після цього жодне родинне слово вже не звучало невинно.

Зустрічі почали відбуватися на техаському ранчо Арона. Маєток займав сотні акрів серед хвилястого, випаленого сонцем ландшафту, де обрій здавався надто широким для людини, яка звикла мислити офісами, лабораторіями й стартовими майданчиками. Тут було багато простору, багато неба й мало випадкових свідків.

Саме тому Деймон любив це місце.

Арон — не був певен.

Ранчо мало вигляд ідеального притулку для людини, яка могла купити майже будь-яку форму самотності. Довга дорога крізь суху траву. Низькі будівлі зі скла, каменю й дерева. Конюшні, якими він майже не користувався. Ангар для дронів і приватних літальних апаратів. Підземний рівень із серверною кімнатою, лабораторним блоком і захищеним конференц-залом.

На поверхні — ковбойська Америка для глянцевих журналів.

Під землею — те, що справді цікавило Арона.

Мелінда казала, що тут гарно.

Деймон казав, що тут тихо.

Арон думав: тут зручно ховати розмови, які не повинні мати свідків.

Старші Маркси приїздили кілька разів на рік.

Дженіфер, Аніта й Девід були красивими, незалежними й трохи зіпсованими тією свободою, яку дають гроші, якщо вони приходять не як результат боротьби, а як постійна родинна погода. Вони любили ранчо. Любили басейн, кухаря, широкі заходи сонця, дорогі вина, безглузді капелюхи, фотографії на тлі коней і розповіді про те, як “наш Арон знову запускає щось у космос”.

Вони не знали, хто справжній батько їхнього брата.

У їхній версії родинної історії біологічний батько Арона був черговим чоловіком, який колись з’явився біля Мелінди, залишив по собі дитину й зник. Не перший негідник у світі й не останній. У цій версії не було ні ритуалу, ні пророцтва, ні старих салемських кіл, ні Деймона, який роками сидів за столом поруч із ними, ввічливо усміхався й ніколи не називав себе тим, ким був.

Їм вистачало простішої правди.

Дженіфер володіла веганським кафе в Сан-Франциско, яке стабільно приносило менше грошей, ніж витрачало на “етичний дизайн простору”. Арон покривав різницю, і вона називала це “родинною інвестицією в культуру харчування”.

Аніта керувала неомістичним центром в Аспені, де багаті люди вчилися правильно дихати, мовчати за гроші й “відпускати контроль”, попередньо оплативши преміальний пакет ретриту. Її духовність мала прайс-лист, але вона щиро ображалася, коли хтось натякав на комерцію.

Девід жив між яхтою, криптопортфелем і періодичними “стратегічними проєктами”, які зазвичай завершувалися проханням про новий переказ. Він говорив про децентралізацію так, ніби винайшов її сам, хоча більшість його рішень трималася на централізованій щедрості молодшого брата.

Арон іноді дивився на них під час вечері й відчував не зневагу.

Заздрість.

Це дратувало найбільше.

Вони були поверхові, самозакохані, часом нестерпно порожні. Але їхня порожнеча була легкою. Їм не треба було прокидатися з думкою, що їх народили внаслідок ритуалу. Не треба було перевіряти кожне власне бажання на чужий відбиток. Не треба було дивитися на Деймона й одночасно бачити батька, Люцифера, інвестора, наставника й архітектора пастки, у якій Арон, можливо, уже давно жив.

Їхнє невідання було розкішшю.

Розкішшю, яку вони не заробили, але отримали.

Як і більшість речей у своєму житті.

Кілька днів ранчо жило гучно. Барбекю. Вино. Музика. Дрон-бармени, яких Девід вважав геніальною забавкою. Розмови про старі сімейні історії, де кожен пам’ятав себе трохи кращим, ніж був насправді.

Мелінда в такі дні майже ідеально грала матір великої, складної, але успішної родини. Вона усміхалася, питала про справи, торкалася плеча то Дженіфер, то Аніти, то Девіда, а до Арона зверталася обережніше, ніби між ними лежав предмет, який усі бачать, але ніхто не називає.

Деймон іноді з’являвся за столом.

Для старших дітей він був просто містером Деймоном — багатим, впливовим, трохи дивним другом їхньої матері й давнім радником Арона. Дженіфер вважала його “страшенно елегантним”. Аніта казала, що в нього “дуже стара енергетика”. Девід одного разу після третього келиха запитав, чи можна через нього вийти на приватний фонд для криптопроєкту.

Деймон тоді подивився на нього так м’яко, що Девід одразу забув продовження фрази.

Арон це помітив.

Він помічав усе.

Після кількох днів гості роз’їжджалися. Дженіфер — до свого кафе й нескінченних розмов про рослинні білки. Аніта — до Аспена, де духовність чекала на наступну групу клієнтів. Девід — на яхту, де ринки, за його словами, “краще відчувалися тілом”.

І тоді на ранчо лишалися троє.

Арон.

Мелінда.

Деймон.

Саме тоді починалася справжня сімейна зустріч.

Вони сиділи на терасі під широким навісом, коли спека спадала, але камінь під ногами ще тримав денне тепло. Далеко в полі рухалися автоматичні зрошувальні системи. Дрони тихо патрулювали периметр. На столі стояли вода, фрукти, вино, іноді — документи, які ніяк не пасували до родинної вечері: схеми медійних кампаній, аналітика ринків, нотатки про поведінкові патерни користувачів, звіти NeuroNet, плани розширення космічної програми.

Ці розмови майже ніколи не починалися прямо.

Мелінда могла сказати щось про дитинство Арона.

Деймон — про зміну релігійної мови в епоху технологій.

Арон — про те, що люди швидше довіряють інтерфейсу, ніж священнику, бо інтерфейс відповідає відразу.