Глава 3. Деймон

— Ти знаєш моє повне ім’я, Ароне? — запитав Деймон.

Він сказав це після короткої паузи, повертаючись від вікна до столу. Тека з документами вже лежала між ними закритою, але Арон відчував: справжня угода ще навіть не починалася.

— Якщо чесно, ні, — відповів він. — Ніколи не питав.

Він намагався говорити спокійно, майже недбало. Ніби питання справді було дрібницею. Ніби його не насторожила зміна тону. Ніби повітря в кабінеті не стало щільнішим після слів про правду.

— Ти для мене Деймон, — додав Арон. — Наставник. Друг. Людина, яка…

Він замовк.

Слово “батько” не злетіло з язика, але зависло в кімнаті так виразно, ніби його вимовили вголос.

Деймон подивився на нього без усмішки.

Не допоміг.

Не підхопив фразу.

Не пом’якшив тишу.

Його обличчя було спокійним і зосередженим, як у хірурга перед першим розрізом.

Арон раптом почув гул кондиціонера. Раніше він не звертав на нього уваги, але тепер цей рівний звук здавався нав’язливим — ніби кімната мала власне, приховане серцебиття.

— Моє повне ім’я, — сказав Деймон, — Деймон Лу-Сайфер.

Арон повільно моргнув.

Спершу він не зрозумів. Не тому, що не почув. Навпаки — почув надто чітко. Кожен склад став на місце з майже образливою точністю.

Лу-Сайфер.

Він коротко засміявся.

Сухо.

Нервово.

Без справжнього сміху.

— Лу... що? Лу-Сайфер? — Арон примружився, шукаючи на обличчі Деймона бодай натяк на жарт. — Це якась гра слів?

Деймон мовчав.

— Ти серйозно? — Арон нахилився вперед. — Деймон Лу-Сайфер? Це звучить так, ніби ти навмисно хочеш, щоб я подумав про…

Він не договорив.

Мовчання Деймона не було театральним. Саме тому воно лякало. У ньому не було бажання справити ефект. Не було гри. Не було навіть задоволення від чужого шоку. Лише спокій людини, яка нарешті називає річ її справжнім іменем.

— І це ще не все, — сказав Деймон. — Я не твій дядько, Ароне.

У грудях щось неприємно стислося.

— Я ніколи не казав, що ти мій дядько.

— Але думав так. І тобі було зручно так думати.

Арон відвів погляд.

Роздратування піднялося швидко, але не встигло стати захистом.

— Тоді хто ти?

Деймон відповів одразу:

— Я твій батько.

Все стало нерухомим.

Не тихим — саме нерухомим. Наче хтось зупинив повітря між ними, скло за вікном, далекий рух машин унизу, навіть світло на полірованій поверхні столу.

Арон кілька секунд дивився на нього, не кліпаючи.

Потім знову засміявся.

Цього разу ще коротше.

— Ні.

Деймон не ворухнувся.

— Ні, — повторив Арон уже твердіше. — Це неможливо.

— Чому?

Питання було просте.

Надто просте.

Арон розкрив рота, але відповідь застрягла. Бо перша думка — “мати б сказала” — розсипалася ще до того, як стала словами.

Мелінда ніколи нічого не сказала.

Вона завжди обходила правду по колу, як людина, яка знає, де в підлозі провалля.

У пам’яті спалахнуло її обличчя.

Кухня. Сіре ранкове світло. Йому дев’ять. Він питає про батька не вперше, але вперше досить прямо, щоб вона не могла відмахнутися. Мелінда сидить біля вікна, тримає в пальцях стару металеву запальничку й гладить її кришку великим пальцем. Вона довго мовчить.

Потім каже:

“Найжахливіше і найкрасивіше створіння, яке тільки можна уявити”.

Тоді він вирішив, що це поетичний спосіб говорити про чоловіка, який покинув родину. Дорослі любили прикрашати слабкість метафорами.

Тепер ця фраза повернулася іншою.

Не прикрасою.

Свідченням.

— Це брехня, — сказав Арон.

Голос прозвучав глухо.

Не переконливо.

Він сам це почув.

— Ти маєш право так думати.

— Не дозволяй мені “мати право”, — різко кинув Арон. — Не говори зі мною як із пацієнтом моєї матері.

У кутику губ Деймона майже з’явилася усмішка, але зникла раніше, ніж стала видимою.

— Добре.

— Мати сказала б мені.

— Вона говорила тобі більше, ніж ти хотів розуміти.

Арон різко підвівся. Стілець тихо скрипнув по підлозі. Він пройшов кілька кроків убік, до барної шафи біля стіни, хоча не пам’ятав, коли вирішив рухатися.

Йому потрібно було щось зробити руками.

Щось просте.

Матеріальне.

Дістати склянку. Налити віскі. Випити. Повернути світ у форму, де рідина тече вниз, скло холодне, алкоголь пече горло, а люди не називають себе неможливими іменами.

Він узяв пляшку, але рука тремтіла.

Віскі вдарило об край склянки й розлилося по стільниці.

Арон завмер, дивлячись на бурштинову пляму. Йому стало соромно за цей рух, за цю слабкість, за тіло, яке видало його швидше, ніж розум устиг побудувати оборону.

— Докази, — сказав він тихо.

Деймон не відповів.

— Якщо ти справді… якщо все це правда, покажи докази.

— Я міг би.

— Тоді покажи.

— І що саме тебе переконає? Аналіз ДНК? Документ? Свідчення Мелінди? Старий запис? Ти достатньо розумний, щоб знати: будь-який доказ можна підробити, якщо той, хто його дає, має достатньо ресурсів.

Арон повільно повернувся до нього.

— Зручна позиція.

— Ні. Чесна.

— Чесна? — він гірко всміхнувся. — Ти двадцять років був поруч зі мною й мовчав.

— Так.

Простота відповіді вдарила сильніше за виправдання.

— Ти приходив у наш дім.

— Так.

— Дивився, як я росту.

— Так.

— Дарував мені комп’ютери, книги, деталі. Вказував, куди рухатися. Допомагав із першою грою, зі стартапом, із контактами.

— Так.

— І весь цей час ти був моїм батьком?

— Так.

Арон відчув, як щось усередині піднімається — лють, образа, приниження, але все це змішувалося з чимось іще.

З жахливою ясністю.

Бо якщо Деймон брехав, усе було просто: треба знайти межу брехні. Але якщо він говорив правду, тоді межа була в іншому місці. Не в словах Деймона.