Глава 1. Знайомство

19 квітня 1982 року

Арон почув чужий голос ще до того, як розрізнив слова.

Він сидів на підлозі своєї кімнати, між розкритою енциклопедією, аркушами з кресленнями й розібраною кишеньковою радіостанцією, яку Дженіфер називала “мотлохом”, а він — “майже робочою системою зв’язку”. За вікном поволі темнів квітневий вечір. Дерева в саду ще не мали повної зелені, тільки тонкі, липкі від соку бруньки, що тремтіли від вітру. У будинку пахло кавою, старим деревом і маминими парфумами — запахами, які зазвичай означали одне: у неї клієнт.

Клієнтів матері Арон уникав.

Вони приходили з приглушеними голосами, нервовими пальцями, занадто швидкими усмішками. Дорослі, які платили за те, щоб у маминому кабінеті на годину зняти з себе обличчя, а потім знову вдягнути його в передпокої. Арон давно зрозумів: люди рідко кажуть те, що думають. І ще рідше думають те, що готові сказати.

Але цей голос був інший.

Він не просив, не виправдовувався, не ламався. У ньому не було тієї втомленої тріщини, яку Арон чув майже в кожному дорослому. Чоловік говорив спокійно, низько, з рівністю, яка не потребувала підвищення тону. Навіть крізь зачинені двері кабінету цей голос здавався не звуком, а вагою.

Арон відклав викрутку.

Зазвичай у такі хвилини він просто зачиняв свої двері щільніше. Та цього разу не зміг. Щось у будинку змінилося. Тиша між словами стала густішою, ніби стіни слухали разом із ним.

Він підвівся, тихо вийшов у коридор і зупинився біля сходів.

Двері маминого кабінету були прочинені на вузьку темну смугу. Голосу матері майже не було чути, лише окремі фрази, обережні й напружені. Потім — чоловічий голос:

— Він уже достатньо дорослий, Меліндо.

Арон завмер.

Він не любив, коли про нього говорили так, ніби його немає. У школі так робили вчителі. Лікарі після падіння зі сходів. Сестри, коли думали, що він надто малий, щоб розуміти їхню жалість. Але зараз у цій фразі не було жалі.

Було очікування.

Мати відповіла тихо, майже пошепки:

— Я знаю.

Після цього двері відчинилися.

Мелінда вийшла першою. На обличчі в неї була усмішка, але Арон знав її достатньо добре, щоб помітити: це не та усмішка, якою вона зустрічала гостей. Вона була зібрана, урочиста, наче щойно ухвалила рішення, до якого йшла багато років.

За нею стояв чоловік.

Високий. Статний. У темному костюмі, який сидів на ньому так, ніби тканина не була зшита, а просто погодилася прийняти його форму. У його зовнішності не було нічого надмірного: ні прикрас, ні яскравих деталей, ні демонстративної розкоші. Але саме ця стриманість робила його дорожчим за будь-яку показність.

Арон одразу відчув себе молодшим, ніж хотів.

— Ароне, — сказала мати. — Підійди.

Він зробив кілька кроків.

Не швидко.

Не повільно.

Так, щоб не видати, як сильно калатає серце.

Чоловік дивився на нього уважно, але без посмішки. Не так, як дивляться дорослі на дітей — згори вниз, із наперед готовим висновком. Він дивився так, ніби перед ним стояла задача, яку варто розв’язати.

— Познайомся, — сказала Мелінда. — Це містер Деймон.

Арон кивнув.

— Здрастуйте.

— Привіт, Ароне.

Голос зблизька був ще спокійнішим. У ньому не було тепла в звичному сенсі, але й холоду не було. Радше точність. Як у добре налаштованого механізму.

Деймон простягнув руку.

Арон на мить розгубився. Дорослі рідко тиснули руку десятирічному хлопцеві серйозно. Зазвичай це була гра. Але тут не було гри.

Він потиснув долоню.

Рука Деймона була суха, міцна й дивно прохолодна. Арон відчув короткий імпульс — не біль, не страх, а щось схоже на дотик статичної електрики. Він смикнув пальцями, але не відступив.

Деймон ледь помітно всміхнувся.

— Ти не любиш несподіванок, — сказав він.

Арон насупився.

— Я не знаю, чи люблю. Вони зазвичай погано закінчуються.

Мелінда швидко глянула на сина. У цьому погляді було попередження: не груби. Але Деймон розсміявся тихо, без образи.

— Добра відповідь. Обережна.

— Просто точна, — сказав Арон.

— Точність іноді рятує більше, ніж сміливість.

Арон не знав, що на це відповісти. Він звик, що дорослі або повчають, або заспокоюють. Цей чоловік робив щось інше: він приймав його слова всерйоз.

Мелінда поклала руку синові на плече.

— Містер Деймон цікавиться твоїми заняттями.

— Моїми?

— Твоя мати сказала, що ти багато читаєш, — промовив Деймон. — І що розбираєш усе, що потрапляє тобі до рук.

— Не все, — відповів Арон. — Лише те, що можна зібрати назад.

— А те, що не можна?

Арон глянув на нього уважніше.

— Те теж. Але тоді треба зрозуміти, чому не можна.

Уперше посмішка Деймона стала відкритішою.

— Саме так.

Мелінда мовчала. Її пальці на плечі Арона трохи напружилися. Він відчув це й раптом зрозумів: вона хвилюється. Не за те, чи він буде чемним.

За щось інше.

Деймон опустив погляд на аркуші, які Арон, сам того не помітивши, тримав у руці. На одному був намальований циліндр із кривими стрілками навколо нього.

— Що це?

Арон машинально притиснув аркуш до себе.

— Нічого.

— “Нічого” рідко має таку кількість ліній.

— Це капсула.

— Для чого?

— Для польоту.

Деймон трохи нахилив голову.

— Куди?

Арон відповів не одразу. Він не любив говорити про це. Сестри сміялися. Девід казав, що космонавти — це люди в дурних костюмах, які їдять пасту з тюбиків. Учителька одного разу назвала його мрію “гарною, але дуже далекою”.

— До зірок, — сказав він нарешті.

Мати ледь помітно видихнула. Ніби боялася саме цієї відповіді й водночас чекала її.

— До зірок, — повторив Деймон. — Висока мета.

— Це не мета. Це напрямок.

Деймон подивився на нього довше.

— Поясни.