"Той, що не вміє кохати"

Епілог: Через п’ять років…

Будинок стояв на пагорбі, оточений квітами, що їх колись посадила Дарина. Світанок золотив вікна, і світ прокидався повільно, м’яко, як і кожен ранок у родині Волкових.

На кухні пахло свіжими круасанами й кавою. Артем стояв у фартусі з написом «Шеф Даринкиного серця», уважно змішуючи какао в трьох маленьких чашках.

— Артемчику, — Дарина з’явилась у дверях, тримаючи в руках маленьку дівчинку. — Наша принцеса знову хотіла бути на мамі, а не в ліжечку.

— Бо вона вже розуміє, хто тут головна, — усміхнувся Артем, цілуючи її в лоб. — І взагалі, я вже зробив каву… для тебе. І какао — для трьох розбишак.

У кімнату вбігли:
Тімофій — старший, серйозний і розумний,
Артемчик і Аліса — двійнята з характером, які постійно щось придумували,
а маленька Стефа на руках Дарини була ще мовчазною, але вже мала очі тата.

— Тату! Ми хочемо сьогодні в парк! І щоб мама з нами! — вигукували вони в унісон.

— Тільки якщо мама погодиться вдягти ту сукню, що я люблю, — усміхнувся Артем, підморгуючи Дарині.

— А якщо ні? — примружилась вона.

— Тоді я… одружуся з тобою ще раз просто в парку. Діти будуть свідками.

Всі розсміялися.

А десь у їхньому будинку на полиці лежав старий щоденник Дарини, на якому тепер було написано дитячою ручкою:

“Мама + тато = назавжди.
П.С. Я — їхня маленька історія любові.”

 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше