"Наше назавжди"

День був теплим. Небо — чисте, як нова сторінка.
А у дворі старого родинного маєтку Волкових — мерехтіли білі стрічки, грала жива музика, і в повітрі пахло півоніями.

Дарина стояла в білосніжній сукні — легкій, як повітря, з ніжною вишивкою, з відкритими плечима і блискучими краплинками на фаті. Поруч — Настя й Катя, теж у неймовірних сукнях, тримали її шлейф.

— Ти готова? — запитала Настя.

— Ні, — усміхнулась Дарина. — Я вже давно… просто чекаю, щоб це стало офіційно.

На подвір’ї всі були — тато Артема, мама Іра, Микита з Катею, Влад з Настею, їхні діти, маленький Тімофій, який гордо тримав подушечку з обручками.

Артем чекав на неї під аркою з живих квітів. У класичному костюмі, але без краватки. Його очі світилися. Він не просто дивився — він мовчки дякував долі.

Дарина підійшла, і весь світ ніби зупинився.

— Дарина, — сказав він, тримаючи її руки. — Ти не просто моє кохання. Ти — моє життя. Моя сім’я. Мій дім.

— Артеме, — відповіла вона. — Я не була досконалою. Але з тобою — я стала справжньою. І в цьому, мабуть, вся магія.

Священник усміхнувся:
— Ну, тепер уже точно: чоловік і дружина. Ви можете…

Артем не чекав завершення — він обійняв її, поцілував, як востаннє і вперше.

Зал вибухнув аплодисментами, діти підкинули пелюстки, а Тімофій голосно вигукнув:

— Нарешті! Тепер точно буде братик!

Усі розсміялись, а Дарина, з щастям у серці, прошепотіла на вухо Артему:

— Знаєш, це не фінал. Це тільки початок.