“Ніч для трьох”

У кімнаті було затишно: лише лампа м’яко світила біля ліжка. Дарина лежала, притулившись до Артема, обережно погладжуючи живіт. Поруч між ними сопів маленький Тімофій, обійнявши улюблену м’яку іграшку — ведмедика на ім’я Пончик.

— Він заснув, — прошепотіла Дарина.
— Ага. Наш маленький герой, — Артем усміхнувся і глянув на неї. Його погляд затримався на її обличчі довше, ніж зазвичай. — Ти така гарна. Навіть більше. Ти — моя тиша, коли все навколо кричить.

Дарина опустила очі. Її щоки вкрилися рум’янцем.
— І ти мій спокій… і мій хаос. Все разом. І татко моїх всіх шістьох хлопців.
— А ти — мама, яка зробила мене справжнім чоловіком, — Артем простягнув руку і ніжно торкнувся її щоки.

Вони мовчали кілька секунд. Навколо панувала тиша.
— Знаєш, — прошепотіла Дарина, — я іноді думаю: якби я тебе не зустріла тоді, в офісі... все було б інше.
— А я думаю, що доля все одно привела б мене до тебе. Бо коли зустрічаєш свою людину — ти це просто знаєш.

Дарина взяла його долоню і поклала на свій живіт.
— Вони рухаються... Відчуваєш?
— Відчуваю. Вони вже люблять тебе так, як і я. Може, навіть більше, — прошепотів Артем і нахилився, поцілував її лоб.

Тімофій перевернувся уві сні і притиснувся до Дарини ближче.
— Мама... — прошепотів тихо крізь сон.

А Дарина заплющила очі. На губах — усмішка, в очах — сльози. І найбільша тиша, яка могла бути. Бо це була тиша щастя.