“Офіційна розмова”

— Тату, — серйозно промовив Тімофій, залазячи на диван поруч з Артемом, — нам треба поговорити. Дуже серйозно.
— Ух ти, — Артем відклав планшет. — Що трапилося, шеф?
— Я буду старшим братом, так? —
— Так, без сумніву. Найкращим! —
— Ага, отже, я маю знати мої обов’язки. Бо я — вже дорослий, мені майже шість! — він показав п’ять пальців і ще один наполовину зігнутий.

Дарина ледь не вдавилася чаєм, намагаючись стримати сміх.
— Добре, — кивнув Артем, стримуючи посмішку. — І які твої обов’язки, командире?

Тімофій глянув у блокнот.
— По-перше: захищати маму. Завжди. Навіть коли вона кричить на тата.
— Я не кричу! — озвалася Дарина з іншого боку кімнати.
— Мамо, не перебивай. Це важливо, — поважно сказав малюк і продовжив. — По-друге: не давати малим їсти мої цукерки. Бо то нечесно.
— Справедливо, — кивнув Артем.
— І по-третє: давати їм імена, якщо ви забудете. Я вже маю два: Буба і Ракета.
— Ракета? — перепитала Дарина.
— Ну а що? Буба буде спокійний, а Ракета — бистро бігати. Все логічно.

Артем усміхнувся і раптом притягнув малого до себе:
— Слухай, Тімофійчику... а ти знаєш, що ти вже найважливіший з усіх? Бо саме ти перший наш герой. І ми дуже пишаємося тобою.

Тімофій задумався.
— Ну... тоді ще пункт чотири: мені можна іноді пити какао в ліжку. Бо я тепер дуже зайнятий братством.

Дарина вже реготала.
— Домовились, — Артем розсміявся і пригорнув обох.