Парк трьох сонць

Недільний ранок дарував ідеальну погоду: легкий вітерець грався листям, а сонце лагідно торкалося облич. У парку було тихо — тільки спів пташок і дитячий сміх час від часу прорізали повітря.

— Тату, дивись! — малюк помчав до фонтану, тягнучи повідок і плюшевого єнота.

Дарина сиділа на лавці, тримаючи каву з собою. Артем стояв поряд, щось шукаючи в телефоні, але постійно поглядав на неї.

— У тебе сонце в волоссі, — сказав він несподівано.

— Це комплімент чи попередження, що виглядаю як кульбабка?

— Це комплімент. Хоча... кульбабка в твоєму випадку — королівського роду.

Вони засміялися. Малюк повернувся до них, обійняв обох з двох боків:

— Я хочу, щоб ми так гуляли щонеділі! А потім їли морозиво! І мама купувала мені ті кросівки!

Дарина підняла брову:

— Ага, тобто ми тут не головні, а менеджери твоїх бажань?

— Ага! Але найкращі менеджери у світі! — відповів він і зробив щасливу пируетту на місці.

— Він нас уже приручив, — посміхнувся Артем. — І знаєш, я не проти. Це все… правильно. Наче ми прийшли додому.

Вони йшли парком ще довго, тримаючись за руки. Утрьох.
А позаду них тягнувся слід сміху, щастя й теплоти — як слід сонця, що сходить не на небі, а в серцях.

Ось продовження сцени:

Дарина щойно пригортала малюка до себе, як раптом почула знайомий голос:

— Ну нарешті ми вас знайшли! А ми вже подумали, що ви втекли в романтичну втечу без попередження.

Дарина повернулась — перед нею стояла Настя з усмішкою до вух, а поряд Влад, що тримав кілька стаканів з морозивом. За ними — галаслива команда їхніх дітей: Ізабелла, Дем’ян, Захар, Лев, Юстин. Всі — з повними рюкзаками і явним бажанням створити хаос.

— А ми просто гуляли, — Артем з усмішкою озирнувся. — Спокійно, без планів, без офісу… ну, до цього моменту.

— Ой, перепрошую, що зламали вам «лав сторі», — Ізабелла підморгнула Дарині. — Але тато сказав, що «сімейна операція в парку» — це важливо.

Малюк підбіг до Ізабелли:

— А ти будеш гратись зі мною?

— А як же! — відповіла вона і простягнула йому новеньку машинку. — Ми запаслися всім!

Настя і Дарина сіли на лавку поруч, спостерігаючи, як діти вже почали будувати якусь "штаб-квартиру" з пледів і гілок.

— Пам’ятаєш, як ми колись самі починали? — прошептала Настя. — А тепер ми з чоловіками, з дітьми… з офісами, драмами і коханнями.

Дарина усміхнулася, трохи мрійливо:

— А колись я просто хотіла не спізнитися на перший день стажування...

— А тепер? — спитала Настя з лукавим поглядом.

— А тепер… я не хочу спізнитися на жодну хвилину життя з ними. З ним.

Настя кивнула і сказала:

— Вітаю в клубі.

А Влад уже тим часом дістав гітару й щось почав наспівувати, діти співали, а Артем обійняв Дарину за плечі, тихо прошепотівши:

— Знаєш, оце і є — наш справжній успіх.